Навіщо потрібні ток-шоу? Дивне запитання. Аби почути і зрозуміти позицію тих чи інших політиків. Це теорія. Практика ж часто вступає з нею у відверте протиріччя. Більшість громадян України у великому місті Харкові не проживає. Добре це чи погано — не нам судити. На переконання харківських керівників Добкіна і Кернеса, про події в їхньому рідному місті ніхто не має права мати свою думку, оскільки в Харкові не живе, проблем міста досконально не знає, при цьому за умовчанням передбачається, що краще за них ніхто їх і знати не може. Тому про те, що відбувається довкола парку Горького в першій столиці України, судити не може. Здавалося б, у пана Кернеса була унікальна можливість донести до глядачів усієї країни справжній стан справ. Показати в необхідних випадках із документами в руках правоту влади. В усьому. І в тому, що дорогу потрібно будувати саме через парк, обѓрунтувати спиляння дерев, і яким чином цю втрату зелених насаджень, а Харків явно ними не переобтяжений, буде компенсовано. При цьому пояснити, як вийшло, що люди з незрозумілого охоронного формування так обійшлися із захисниками парку, чому міліція допустила таке самоправство. І ще дуже багато чого, що випливає з харківських подій. А натомість ми почули звинувачення, що в Авакова італійський загар, він захопив кілька гектарів благословенної міської землі й узагалі він нехороша людина. Автора, як і більшість глядачів, особисті якості пана Авакова, його земельні та інші проблеми не цікавили. А ось про парк ми дуже мало почули і зрозуміли. Крім одного. Рубали й рубатимемо. Захотіли прокласти дорогу — прокладемо, і ніхто нам не указ. Партія регіонів в особі Добкіна і Кернеса ощасливить харків’ян навіть усупереч їхній волі. Ми, і лише ми знаємо, чого хочуть городяни, а тому й надалі діятимемо так само. Думаєте, що в Харкові відбувається щось незвичайне? Анітрохи. Це система, і дедалі більше вона набуває внутрішньої динаміки. Насамперед, у великих індустріальних центрах.
Минулі сто днів нової влади дають їй змогу підвести перші підсумки своєї діяльності. Що й зробив Президент Віктор Янукович у своєму зверненні. Результати розглядають не лише в столиці, а й у провінції. Зокрема, в Дніпропетровську. Для цього був формальний привід. Так склалося, що головою обласної ради був Юрій Вілкул, а після президентських виборів губернатором було призначено його сина Олександра. Щоб не виникало звинувачень у непотизмі й «через морально-етичні міркування», Юрій Вілкул подав у відставку. Крок досить обѓрунтований. Тому депутатам обласної ради належало обрати нового голову, що й відбулося на сесії 3 червня. Здавалося б, звичайний і певною мірою рутинний захід. Був один голова, став інший. Але ця подія стала завершальною в ланцюзі цілої серії кадрових призначень, що досить опукло характеризують нову обласну владу. Адже ще з часів «ефективного» менеджера товариша Сталіна добре відомо, що кадри вирішують усе. І персональні рішення за найважливіших кадрових призначень мають особливе значення. Тим паче, що губернатор Олександр Вілкул у своєму інтерв’ю агентству «Інтерфакс-Україна» заявив: «Рішення щодо кадрів я ухвалював сам — я досить самостійна і принципова людина». Сказав — як відрізав. Усе вирішую сам, і це справжня демократія. Причому таємна, люди про все дізнаються вже після події.
Заявити ось так — справа не дуже складна. Але слова та реальність часто не збігаються. Навіть Президент не зовсім самостійний у своїх діях. У призначеннях на урядові та інші важливі в державі посади. Навіть поверховий аналіз легко знайде підтвердження цьому факту. Не вільніший і дніпропетровський губернатор.
По-перше, досить зрозуміле його бажання добирати команду серед тих, із ким він працював раніше. Декларований принцип добору кадрів за професійними якостями вступає в протиріччя з реальними призначеннями. Щодо багатьох із них виникають питання, їхній професіоналізм береться під сумнів, з огляду на їхню минулу діяльність. По-друге, в передвиборній кампанії за підтримку майбутнього президента були дані зобов’язання, в тому числі кадрові. Тепер довелося їх виконувати.
І по-третє. У Дніпропетровській обласній раді Партія регіонів не має більшості. З нею в коаліції комуністи та фракція «Громада». Причому брат каліфорнійського в’язня Іван Лазаренко обіймає посаду першого заступника голови ради. І за непорушність коаліції вимагає плату. Як можна почути від злих язиків, інколи в ультимативній формі. Є відомості, що за підтримку фракції «Громада» на виборах голови обласної ради Іван Лазаренко зажадав призначення своїх креатур на посадах як в апараті облради, так і в облдержадміністрації. Скандально відома не лише в Дніпропетровську колишня керівник облтелерадіо Вікторія Шилова із фракції «Громада», занесена торік до списку ворогів української журналістики, призначена черговим заступником голови облради. Займатиметься соціально-економічним розвитком. Головний редактор газети «Дніпровська правда», що свого часу була придбана Павлом Лазаренком, Тетяна Валігурська отримала посаду в облдержадміністрації. Важко визначити реальний наклад газети «Дніпровська правда», але відомо, що до впливових і авторитетних вона не належить. Зате її головний редактор і член фракції «Громада» в облраді завжди була вірним інформаційним зброєносцем Павла Лазаренка. З огляду на процедуру призначень, зрозуміло, що без згоди Олександра Вілкула вони не відбулися б.
Марно губернатор доводить, що немає принципу земляцтва в кадрових призначеннях. Останні вибори голови облради вказують на прямо протилежне. Спершу вони проходили на безальтернативній основі. Єдиним кандидатом був Євген Удод, який керував у різний час криворізькими гірничо-збагачувальними комбінатами. І, звичайно, працював там із губернатором. Хоча б заради пристойності висунули зі своїх лав іншу кандидатуру. А то виходить, як в анекдоті. Купує дорогий Леонід Ілліч кавуна. Йому показують один і пропонують вибрати. Здивованому генеральному секретареві пояснюють: «Ти в нас теж один, але ми ж тебе вибираємо». І все це виборче дійство до останнього моменту проходило в найглибшій таємниці, що супроводжувалася чутками та розмовами про жорстку боротьбу груп впливу в обласній організації Партії регіонів та коаліції. Це на екранах демонструється показна єдність і монолітність її лав. Насправді внутрішня боротьба в ній проходить у настільки гострих формах, що дух перехоплює.
У Дніпропетровській обласній партійній організації досить давно утворилися дві великі групи впливу: перша, пов’язана з колишнім лідером Олегом Царьовим з орбіти Президента, і друга, яку очолює нинішній губернатор. Структури, в яких він працював і звідки набираються найближчі помічники, в тому числі новообраний голова обласної ради, належать Рінату Ахметову. Ця кредитна історія має досить реальне продовження у вигляді контролю над одним із найважливіших регіонів України. Хоча Азаров сказав, що Дніпропетровщина «має бути нашою», в деяких впливових людей, можливо, інша думка. Вони планують мати «свою» Дніпропетровську область. Як свого часу Павло Лазаренко. І спокою це не обіцяє.
Судячи з деяких відгуків, дуже багатьох вельми потішив пасаж із промови Президента, в якому він обіцяв олігархів та інших лобістів поставити в загальну чергу. Представляється, що це не жарт, яким оратор хотів підбадьорити дещо підтомлених слухачів. Навпаки, це досить важлива і програмна заява. Вона має як внутрішню, так і зовнішньополітичну складову.
Останні події, пов’язані з незрозумілими на перший погляд колізіями довкола крупних об’єктів чорної металургії, демонструють очевидне бажання Президента рівно дистанціюватися від впливових олігархічних та лобістських груп. У наявності спроба реалізувати курс російського лідера Володимира Путіна в період його президентства.
При цьому виникає системне питання. Копія завжди гірша за оригінал. До того ж немає величезних запасів нафти й газу, які разом з іншими багатствами можна було б конвертувати в часткову передачу цих ресурсів чиновницькій бюрократії в обмін на її лояльність та підтримку в реалізації такого курсу. Україна потребує радикальних і тому болісних реформ, що вимагають для свого проведення значних фінансових ресурсів. Росія Путіна-Медведєва пішла на закручування гайок усередині країни, шикування всіх у стрункі лави. Натомість бюрократи отримали стабільність і досить зрозумілі правила. Насамперед власного збагачення за рахунок бюджету та контролю над великими компаніями. При цьому заявлені цілі практично ніколи не виконуються, але нікого за це не карають.
Розвиток суднобудування, авіабудування, переозброєння армії та флоту — все провалено. Кажуть генерали, що війська практично не отримують нової техніки, а те, що надходить, украй низької якості. І що ж? Вищі бюрократи якось виправдовуються, а частіше просто відмовчуються, і все сходить з рук. Еліти національних республік та регіонів досягли того, що Москва практично їх не контролює. Натомість усі виславляють мудрих керівників та їхню партію, вибори доведені до радянського стану, плани з голосів виконуються на 100 і більше відсотків. Щоправда, на Північному Кавказі стріляють, підривають й убивають. І всі контртерористичні операції починаються і закінчуються бадьорими рапортами про успіхи в боротьбі з невеликою купкою бойовиків, що залишилася. А на завтра в черговому бойовому зіткненні гинуть міліціонери, спецназівці та мирні жителі. Терор прийшов у московське метро, але на ці втрати влада йде свідомо. Якщо є вороги, внутрішні та зовнішні, то потрібна сильна рука. До того ж вона гладить і всіляко пестить імперські забобони і фантазії про велику країну. Тому так званих опозиційних олігархів або вигнали, або посадили за ѓрати. Зворотним боком такої політики є прогресуюче відставання Росії. Ефективної економіки та передової науки не може бути в підневільній країні. Це довів світовий досвід, і насамперед СРСР.
Якщо Росія пішла таким шляхом, то наслідком цього не є, що й нам слід діяти так само. Тим більше відповідних ресурсів у нашої влади немає. Автор зовсім не закликає давати волю олігархам та лобістам. Навпаки, їх слід «построїти». Але не по-табірному, а з допомогою створення чітких і зрозумілих правил гри. До речі, тоді їм не доведеться стояти в черзі до чиновницьких кабінетів або обраним відкривати їх легким помахом руки. Двигуном розвитку економіки є конкуренція, але за правилами. Без рейдерства, суддівського свавілля і тиску влади. Олігархи є скрізь, але мистецтво управління економікою полягає в тому, аби спрямувати їхню енергію в творче русло. Цілком можливо, що Президент хотів сказати саме це, але виникає підозра, що ні. Діяльність прем’єра Азарова, поза сумнівом, з подачі головної особи держави спрямована на суто бюрократичне вирішення складної проблеми. В Україні по-російському не вийде. Навпаки, можна в особі олігархів отримати найпотужніших противників. Таке протистояння нічим хорошим не закінчиться. І про реформи доведеться забути. Надовго.
Друга складова — зовнішньополітична. Схоже, наш Президент вибрав собі російського vis-а-vis в особі Медведєва. Українське питання буде на порядку денному президентських виборів, що наближаються в сусідів. Дві осі російської зовнішньої політики будуть головними в майбутній сутичці: Берлін та Київ. Через відомі обставини Німеччина намагатиметься певною мірою спертися на Росію. Хоч тут відоме обмеження, оскільки для Берліна відносини з Парижем усе-таки важливіші.
Інша річ — Україна. Тут усе, з одного боку, простіше, а з іншого — проблем не менше. Для Януковича немає нічого важливішого, ніж зробити Москву своїм союзником, що підтримуватиме його в будь-яких ситуаціях. І для реалізації цієї установки зовні підтримуватиметься видимість поступу за сусідом. Привабливо, але навряд чи можна реалізувати. Кремль багато вимагатиме, а давати йому щось важливе складно. В першу чергу, бо так і собі нічого буде залишити. Тому слід чекати суто рефлекторної поганенької тактики вагань і широкомовних заяв. Закінчиться це так само, як між Мінськом та Москвою.
Але все це в майбутньому, хоч і близькому. Поки ж із регіонів надходять звістки, що влада діє не дуже успішно. Консолідація проходить більше за звітами й биттям себе в груди. Дещо дивно, але харківські та дніпропетровські колізії відбуваються напередодні виборів до місцевих органів влади. Якщо боротьбою з активістами-екологами намагаються завоювати симпатії електорату, незрозумілими кадровими призначеннями залучити місцеву бізнесову еліту, то виглядає все це дещо дивним. І високі цифри рейтингів не мають вводити в оману. Прихильність виборців непостійна і не завжди вимірюється матеріальними досягненнями. Події зими 2004 року відбувалися за досить непоганого економічного стану. А чи буде він таким, як обіцяють, навесні наступного року і, тим більше, на початку 2012 року?
Нам обіцяні реформи. Якщо вони розпочинаються таким чином, то це щось інше...
