Що скажете?

Нещодавно Дмитро Стус заявив, що коли є люди, які хочуть встановлення пам’ятника Сталіну, отже, це треба зробити і ставитися до цього нормально. Мабуть, ніхто не звернув би уваги на цю заяву, якби не постать Дмитра Стуса, який є сином Василя Стуса, закатованого уже не в сталінських, а в брежнєвських концтаборах. У нас витворився тип українця, який каже ніби правильні речі, та ще й посилається на своїх родичів, які віддали своє життя за незалежність України. Ось депутат місцевої ради розповідає, що його батько загинув в УПА, а вуйко і тета теж були «в лісі». Але ж я знаю, що цей народний обранець за гроші пороздавав стільки земельних ділянок, що вистачить на безбідне життя навіть його онукам. Або ніби правильні речі можна почути від Олега Тягнибока чи Володимира Яворівського, але я їм не вірю, бо за кожним словом — нещирість і меркантильні інтереси, і вони для мене не націоналіст та «інженер людських душ», а звичайнісінькі обивателі, які спекулюють на святих речах. Що ж ви, хлопці, не шануєтеся, хоч і маєте таких поважних родичів? Я не знаю, що сказав би Василь Стус з приводу встановлення пам’ятника Сталіну. Можливо, він погодився б із сином, бо воювати з пам’ятниками безперспективно, але при цьому, мабуть, неодмінно додав би, що треба водити екскурсії школярів до такого пам’ятника і казати: «Ось, дітки, кат України, який виморив голодом наше селянство, знищив у концтаборах цвіт нації». Мабуть, Василь Стус серйозно поговорив би з Дмитром і запитав би в нього, що той робить у Нацраді з гуманітарних питань при Президентові України. Який гуманізм з Януковичем? Це Ганна Герман може тішити себе, що буцімто впливає на Віктора Федоровича і робить з «урки» інтелігента. Як насправді ці «інтелігенти» люблять Василя Стуса, видно на прикладі неприсвоєння його імені Донецькому університету. Що ж, син за батька не відповідає, але мав би пам’ятати, що «політичні» з «кримінальними» ніколи не знаходили спільної мови.