28 квітня Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію про вшанування пам’яті жертв Великого голоду (Голодомору) в колишньому СРСР. Український інститут національної пам’яті вітає прийняття Парламентською асамблеєю Ради Європи цієї резолюції та поціновує її як важливий крок у відновленні історичної правди і пам’яті про мільйонні жертви тоталітарного сталінського режиму.
Європейські парламентарі визнали, що великий голод в СРСР був «викликаний жорстокими зумисними діями і політикою радянського режиму» і є злочином проти людства. ПАРЄ не заперечила українську оцінку Голодомору як геноциду. В резолюції відзначено, що «в Україні, яка постраждала найбільшою мірою... ці трагічні події відомі як Голодомор (політично мотивований голод) і визнані українським законом актом геноциду українців».
Український інститут національної пам’яті вітає заклик Парламентської Асамблеї Ради Європи до урядів усіх країн колишнього СРСР відкрити свої архіви і спростити доступ до них для дослідників. Інститут підтримує заклик Асамблеї до істориків щодо проведення спільних незалежних досліджень, для того щоб повно і без політизації встановити справжні обставини трагедії, та готовий всіляко сприяти таким дослідженням.
Україна пройшла великий шлях у відновленні національної пам’яті про цю страшну сторінку історії. Наші оцінки Голодомору 1932—1933 років в Україні як геноциду ѓрунтуються на великій кількості наукових досліджень, сотнях тисяч спогадів тих, хто вижив. Але сьогодні окремі політичні кола в Україні та за її межами роблять спроби здійснити переоцінку трагедії на догоду певним кон’юнктурним інтересам. У зв’язку з цим Український інститут національної пам’яті вважає за необхідне ще раз донести до широкого загалу результати наукових та правових досліджень Голодомору 1932—1933 років як геноциду українського народу.
Україна, навіть у формі Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), викликала особливе занепокоєння Кремля. Потужну національну еліту, економічно незалежне і національно свідоме селянство у Москві розглядали як реальну загрозу існуванню СРСР. Українську інтелігенцію влада вважала апріорі вороже налаштованою.
Іншою проблемою для керівництва режиму було економічно незалежне селянство. Більшовики у власній системі політичного контролю та примусу особливе місце відводили контролю над розподілом продовольства. В.І.Ленін у своїй роботі «Чи втримають більшовики владу», яка була написана за місяць до Жовтневого перевороту 1917 року, наголошував, що «хлібна монополія, хлібна картка... цей засіб контролю і примусу до праці сильніше конвента і його гільйотини». Для більшовиків голод став інструментом утримання населення у послуху. Але на перешкоді стояло селянство, особливо заможне, що постачало свою продукцію в міста і тим самим робило більшовицький контроль за розподілом продовольства неефективним. Тому В. Ленін і Й. Сталін послідовно проводили політику ліквідації економічно незалежного селянства «як класу».
Таким чином, в Україні режим мав дві цілі:
— знищення всіх, навіть потенційних, проявів національно-визвольного руху.
— знищення селянства як класу.
Ці цілі злилися воєдино, адже згідно з переписом 1926 року селяни становили 80,8% населення України. При цьому серед українців частка селянства становила близько 84%. Упродовж століть селянство було ядром української нації. Режим взяв курс на розмивання національної ідентичності та обмеження економічної самодостатності своїх громадян.
Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років під прикриттям сфабрикованих справ «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Української військової організації» та інших відбулися широкі арешти української інтелектуальної еліти. У 1930 році була припинена діяльність Української автокефальної православної церкви. У селі політику більшовицького режиму СРСР було реалізовано у формі розкуркулення і депортацій заможних селян, прискореної суцільної колективізації та встановлення обов’язкових обсягів хлібозаготівель. Усе це зруйнувало традиційні форми сільськогосподарського виробництва і призвело до катастрофічного падіння продуктивності праці, позбавило українських селян необхідних для нормальної життєдіяльності запасів зерна. У результаті в 1931 році продовольча ситуація різко погіршилася, що вже весною 1932 року призвело до голоду.
Але влітку 1932 року для України були визначені явно не можливі до виконання плани хлібозаготівель. Наприкінці жовтня того ж року до України з Москви відправляють надзвичайну хлібозаготівельну комісію на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим. Обшуки з метою реквізиції будь-яких залишків зерна у селян набувають немислимих масштабів. На повну потужність запущено Маховик репресій. У листопаді 1932 року запроваджено «натуральні штрафи», населені пункти заносять на «чорні дошки», широко застосовують інші форми репресій. Із комуністів, комсомольців та інших «активістів» формуються «уповноважені» та «буксирні бригади» для конфіскації зерна і харчів у селян. У грудні 1932 року для збільшення обсягів хлібозаготівль ЦК ВКП(Б) направив до України Л. Кагановича і П. Постишева (останій з лютого 1933 року посів пост другого секретаря ЦК КП(б)У і став фактичним керівником України). Тоді ж, у грудні 1932 р. ЦК ВКП(б) зобов’язав українське керівництво вивезти з українських сіл усі наявні зернові запаси, навіть посівний матеріал, що й було зроблено.
Тож наприкінці 1932 року в українських селах жодних запасів хліба не залишилося. Проте тоталітарний режим здійснив кроки, які слід класифікувати як вбивство голодом. 1 січня 1933 року Сталін надсилає до селян України постанову ЦК ВКП(б), в якій відкрито і брутально погрожує застосуванням «суворих заходів покарання» до всіх українських селян, які не побажали «добровільно здати прихований хліб». Цією постановою фактично санкціоновано поголовні обшуки і вилучення останніх запасів їжі. Одночасно по всій Україні проходить жахлива хвиля обшуків, відбувається вилучення всіх можливих продуктів харчування. У селянських домівках під час обшуків із горщиків виливають навіть приготовлену їжу. 22 січня 1933 року директивою Сталіна було заборонено виїзд селян з території УСРР і Кубані за хлібом в інші місцевості Радянського Союзу. Українським селянам припинили продавати квитки на залізничний і водний транспорт. Дороги блокували підрозділи ДПУ. Тих, хто встиг виїхати, заарештовували та повертали назад. Пізніше заблокували дороги до міст, щоб не пустити до них тих, хто голодує.
Таким чином, в Україні відбулося тотальне навмисне вбивство голодом. Україну охоплює масова смертність, яка стрімко зростає весною і досягає свого піку в червні 1933 року.
Виникає питання: чого хотів досягнути Й.Сталін постановою ЦКВКП(б) від 1 січня 1933 року? Адже зерна в Україні не було. Якщо й були мікроскопічні залишки, то вони жодним чином не могли забезпечити поповнення державних запасів. Отже, ця постанова була командою на вчинення вбивства голодом українців. При тому в лютому 1933 року їх загинуло майже 100 тисяч, у березні — понад 400 тисяч, у квітні — понад 550 тисяч, у травні — майже 800 тисяч, у червні — понад 1 мільйон, у липні — понад 700 тисяч, у серпні — майже 300 тисяч. За висновками Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, в Україні внаслідок Голодомору загинуло 3 млн. 941 тис. осіб. Аналіз етнічного складу прямих демографічних втрат свідчить, що було вчинено вбивство голодом саме етнічних українців — втрати українців у тогочасних межах УСРР становлять 3 млн. 597 тис. осіб, або 91,2% від загальної кількості прямих втрат. Непрямі втрати (дефіцит народжень) внаслідок Голодомору в Україні в 1932—1934 роках дорівнюють 1 млн. 122 тис. осіб. Сукупні демографічні втрати, з урахуванням кумулятивних втрат, становлять 10 млн. 63 тис. осіб. Українцям було завдано смертельної рани як етносу. Для України 1933 рік став часом національної катастрофи, наслідки якої відчуваємо і понині.
Таким чином, у 1932—1933 роках Й.Сталіним та керівництвом Радянського Союзу було сплановано та здійснено свідоме масове вбивство голодом українців. Така політика більшовицького режиму є злочином проти людяності й відповідає Конвенції ООН про геноцид.
Ст. 1. Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», що був ухвалений Верховною Радою України у 2006 році визначає Голодомор як «геноцид Українського народу».
22 травня 2009 року Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду в Україні 1932—1933 років за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 (геноцид) Кримінального кодексу України, з метою розслідування обставин масового вбивства голодом українських селян. Розслідуванню кримінальної справи сприяли Український інститут національної пам’яті, центральні та регіональні державні архівні установи, органи місцевого самоврядування, науковці, громадські діячі, неурядові організації, представники української діаспори тощо. Слідством зібрано 330 томів кримінальної справи, допитано 1890 свідків, проведено 24 судові експертизи, у тому числі медичні, психологічна, науково-демографічна та комплексна, історико-правова. До справи долучено 5 000 архівних документів, установлено 857 масових поховань жертв геноциду.
У січні 2010 року Апеляційний суд міста Києва розглянув цю кримінальну справу і констатував факт геноциду в Україні в 1932—1933 роках.
Своєю постановою від 13 січня 2010 року суд визнав організаторами вчинення тяжкого злочину геноциду Й.Сталіна, В.Молотова, Л.Кагановича, П.Постишева, С.Косіора, В.Чубаря і М.Хатаєвича. У зв’язку з тим, що ці особи померли, суд закрив кримінальну справу відповідно до пункту 8 частини 1 статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України, тобто на нереабілітуючих підставах. Таким чином, досудове слідство і суд встановили, що згадані особи умисно організували геноцид українського народу.
Хотіли б підкреслити, що виокремлення українського Голодомору як злочину геноциду, яке спирається на ѓрунтовну фактологічну базу, аж ніяк не є запереченням злочинного характеру дій комуністичної влади, що спричинили масову загибель селян інших національностей на території РРФСР та інших республік СРСР.
Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, в. о. Голови Українського
інституту національної пам’яті, академік НАН України
Володимир ТИЛІЩАК, заступник директора департаменту,
начальник відділу Українського інституту національної пам’яті
