ПЕРШИЙ «МІСЯЧНИЙ» СПОГАД
Ми, троє дошкільнят, — Юлька, Шурка, Павка — голодні, обірвані, замурзані — справжні «діти війни» — йдемо «в обнімку» по березі Дніпра в обпаленому війною окупованому Києві, дивимося на загадковий, заворожуючий магічною силою тяжіння Місяць, який швидко несеться в хмарах, і, радіючи, що в цю мить небо не підсвічується трасуючими кулями, не розривається пікіруючими бомбардувальниками, не палахкотить прожекторами й підвішеними в небі ліхтарями; не озвучується пронизливим, що холодить душу, завиванням літаків, посвистом авіабомб, проникливо виспівуємо: «І блідий місяць на ту пору з-за хмари де-де виглядав».
... Потім були науково-фантастичні книги, фільми, космічна «Місячна соната» Людвіга Ван Бетховена...
«ОСВОЄННЯ КОСМІЧНОГО ПРОСТОРУ ВЧОРА — ФАНТАЗІЯ, СЬОГОДНІ — ГЕРОЙСТВО, А ЗАВТРА СТАНЕ ЗВИЧАЙНОЮ СПРАВОЮ»
Це епіграф до моєї першої студентської роботи «Питання адаптації до умов космічного польоту». Тоді, в 1959 р., я, гуртківець кафедри патофізіології київського медінституту (керівник — проф., академік М.М. Сиротинін) слухачів своєї доповіді здивував не космічною темою, а її викладом українською мовою.
А «космос» ставав реальністю завдяки таким ентузіастам у науці, як мій незабутній Вчитель — Микола Миколайович Сиротинін. Ось, наприклад, дослівний виклад фрагментів його лекції (1959 р.):
«14 вересня 1959 р. на місячній поверхні, «приземлилася» друга радянська космічна ракета. Уже не за горами час, коли допитливий людський розум проникне в найбільш віддалені куточки сонячної системи, а її колосальні ресурси будуть поставлені на службу людям.
1959 рік є роком своєрідного ювілею: рівно 10 років тому були розпочаті медико-біологічні експерименти на різних тваринах, яких піднімали за допомогою ракет у верхні шари атмосфери, виник новий розділ науки — космічна медицина, яка передбачає вивчення умов, що діють на людський організм під час польотів у космічний простір, і розробляє заходи, які роблять їх цілком безпечними. Величезний фактичний матеріал, зібраний ученими в ході ракетних досліджень, дав підставу стверджувати, що участь людини в таких польотах цілком можлива.
Варто наголосити, що з’ясування деяких питань можливе в умовах наземних лабораторій. Саме таким шляхом вирішується проблема використання рослинних організмів для регенерації повітря в герметичних кабінах штучних супутників, міжпланетних ракет, лабораторій, які будуть створені на Місяці й інших планетах. За допомогою рослин передбачається переробляти виділення людського організму й поповнювати витрачені запаси їжі. Уже зараз робляться спроби визначити ступінь можливого використання людиною, що перебуває поза земними умовами, різних рослин, що ймовірно існують на Місяці, Марсі й ін. планетах: ряд астрономів висловлює припущення, що періодична зміна кольору деяких ділянок місячної поверхні може бути обумовлена діяльністю рослинних організмів, можливо, подібних до лишайників. Деякі з них неодноразово використалися нами як харчові продукти. Так, в 1957 р. під час високогірної експедиції на м. Ельбрус ми збирали лишайники, що ростуть на голих схилах, розташованих на великій висоті серед льодовиків, з метою дослідження їхніх поживних властивостей. Під час експедиції 1959 р. ця робота була продовжена — після кулінарної обробки блюдо з лишайників було дегустовано багатьма учасниками експедиції й виявилося цілком їстівним.
...Таким чином, уже зараз розробляються фізіологічні й гігієнічні заходи, що забезпечують життєздатність і безпеку людини під час польотів у міжпланетному просторі. Грандіозні досягнення радянського ракетобудування, результатом яких став запуск ракети на Місяць, успішні дослідження в галузі космічної медицини уможливлюють запуск штучних супутників і космічних ракет з людиною в самому найближчому майбутньому».
«МІСЯЦЬ НА НЕБІ, ЗІРОНЬКИ СЯЮТЬ»
Це вже новий етап у моїй місячній епопеї: так починалися всі вечори на Ельбруських захмарних льодових базах експедиції АН України під керівництвом академіка М.М. Сиротиніна. З цими експедиціями нерозривно пов’язане становлення в нашій країні авіакосмічної фізіології, проблеми якої почали цікавити М. Сиротиніна від 1940 р., коли вперше в Союзі, а, точніше, у Києві були проведені дослідження дії прискорення на організм. В 1961 р. Сиротиніним була організована перша в колишньому Союзі лабораторія космічної фізіології, а я — за рекомендацією її організатора — став аспірантом і потім першим у Союзі лікарем, який офіційно отримав спеціальність «космічна фізіологія». У 60—70-ті роки в лабораторії вивчали дію на організм різних факторів космічного польоту: прискорення, ударних перевантажень, радіації, декомпресії; вплив на організм імерсійної (що виникає при зануренні у воду) невагомості; реанімації організму після 16—25 хв. клінічної смерті від вибухової декомпресії, прискорення, утоплення в морській воді; досліджували перспективи й можливості використання гіпотермії, зимової сплячки, анабіозу при освоєнні космічного простору; особливості дії фармакологічних речовин в екстремальних умовах; на висотах понад 5000 м збирали космічний пил з метою визначення його складу й можливості вирощування на ньому лишайників, водоростей, грибів в якості харчових продуктів для космонавтів; вивчали комбінований вплив на організм низької або високої температури й кисневої недостатності, розробляли найбільш інформативні критерії для оцінки ступеня адаптованості космонавтів до гіпоксичного середовища й рекомендації з використання адаптації до гіпоксибарії для підвищення стійкості до факторів космічного польоту, виконували дослідження з тем «Моделювання умов життя на Місяці у кратері східної вершини Ельбрусу», «Регенерація й утилізація відходів в ізольованих системах» та ін..
«ЯК, ВИ НЕ НА МІСЯЦІ?»
Так із гумором зустрів мене Микола Миколайович, коли я вийшов «сухим із води» (лежав «зануреним» у воду на підвішеній над басейном прогумованій тканині) на четверту добу «плавання». І не виправдав надії шефа на тижневий автоексперимент — саме стільки потрібно було перебувати в стані невагомості, щоб «долетіти й повернутися» з Місяця. А змусив мене припинити дослід біль у серці, про розташування якого до експерименту знав хіба що із джерел медичних книг і скарг хворих. Потім розгадав загадку її появи: дихання здійснювалося при звичайному атмосферному тиску, а тіло у воді перебувало при іншому; це викликало перерозподіл крові у великому й малому колі кровообігу й могло призвести до гострої серцевої недостатності.
На той час (а був уже 1962 р.) у нашій лабораторії космічної фізіології ми могли імітувати й вивчати практично всі космічні впливи. Залишалася загадкова невагомість, яку у земних умовах можна короткочасно (30—40 с) відчути при польоті літака по спеціально розрахованій траєкторії (парабола невагомості), у швидкісних ліфтах, спеціальних установках типу «вежа невагомості», які забезпечують у безповітряній трубі вільне падіння тіла. Але використати такі методи нам заважав прикрий «дріб’язок»: висока вартість; причому виявилося, що гроші, всупереч законам фізики, не втрачали своєї ваги, навіть перебуваючи в стані невагомості. Таке дороге короткочасне задоволення нас не влаштовувало ще й тому, що ми готувалися до тривалих польотів на інші планети. Тому вирішили моделювати невагомість у басейні, де, лежачи при комфортній температурі води, могли роздумувати про таке складне поняття навіть для фізиків, як гравітація: вивчення гравітаційних сил, взаємовідношень далекі від завершення, гравітаційні хвилі не виявлені, несуперечлива квантова теорія гравітації не створена, різниці між гравітуючою та інертною масами не виявлено.
...Словом, ми говоримо «гравітація» — маємо на увазі «поле, хвилі, гравітони»; ми говорили «горіння» — розуміли «флогістон», ми говорили «патон» — розуміли «наука»... Подібні непорозуміння або «поняття» нам постійно втовкмачували (по науковому — зомбували) на державному рівні — і ми починали вірити. Поки не зрозуміли: які ж ми були далекі від істини, від справжньої науки! Слава Богу, що Земля запрограмована крутитися згідно із законами, а не за поняттями, інакше б давно зірвалася з орбіти...
А поки фізики розбираються — де викривлення простору, а де — сучасного надосвіченного розуму — я, фізіолог і математик, буду перебувати в оковах оман і вважати гравітацію пам’яттю інерції — фонової, залишкової, реліктової... Доти, доки це не буде заважати рішенню моїх фізіологічних проблем і отримувати полегшення при зануренні тіла у рідину. Або, навпаки, при завантаженні в нього тієї рідини, яка також здатна викликати відчуття невагомості, нірвани й навіть виразне почуття обертання Землі навколо своєї осі...
Думаю, що про невагомість, один із факторів, що супроводжує мандрівника на Місяць, тут сказано достатньо. Відзначу лише: в СРСР то був перший автоексперимент з вивчення невагомості, що виникає при зануренні у воду. Він не пройшов без наслідків — і зараз космонавти складання космічної орбітальної станції в земних умовах моделюють у басейні. Короткі результати тієї роботи були опубліковані у «Фізіологічному журналі» (1964 р., № 4).
СПОГАД ПРО МИНУЛЕ... ЧИ ПРО МАЙБУТНЄ?
Майже через піввіку я вирішив опублікувати цей матеріал про закриту тоді нашу «місячну» тему, бо, якщо тоді у пресі («Известия», 1966 р.) що-небудь і промайнуло, то тільки в плані першої у світі посадки гелікоптера на висоту Ельбрусу або про створення українськими фізіологами на його вершині дослідницької лабораторії.
Справа в тім, що ми тоді «варилися» у тому космічному казані, мали відповідні форми секретних допусків. І зараз, коли з’явилися заяви, що ставлять під сумнів сам факт активної підготовки СРСР до висадки людини на Місяць, наші спогади допоможуть у встановленні істини. Так, наприклад, в 1999 р. В.П. Мішин, який 1966 року після смерті С.П. Корольова очолив «місячну гонку», заявляв: «Я взагалі вважаю, що це передчасно було — на Місяць висаджуватися... Тому що жити треба на Землі. І космос використовувати для Землі», і що «С.П. Корольов ніколи не говорив про Місяць. Ми ніколи б не змогли висадитися туди раніше американців. Кишка в нас була тонка, і грошей не було...»
Але чи так це? Чи не намагався академік, Герой Соцпраці В.П. Мішин такими заявами прикрити свою нездатність гідно продовжити справу С.П. Корольова?
Відомо, що під впливом успіхів СРСР (12 квітня 1961 р.!) уже 25 травня 1961 року президент Кеннеді звернувся з посланням до американського народу й поставив мету: здійснити в поточному десятилітті пілотовану експедицію на Місяць; фінансові витрати НАСА на програму «Аполлон» планували в сумі млрд. (за нинішніми мірками, це в п’ять разів більше). До речі, всі секрети «Місячної програми» США нам були відомі, про що, наприклад, свідчить публікація в журналі «Авіація й космонавтика» (1963 р., №8).
Але СРСР сприйняв цей виклик, і всемогутній у той час ЦК КПРС ще в 1964 р. поставив завдання випередити американців, здійснити пілотовану експедицію на Місяць із висадкою на її поверхню з наступним поверненням на Землю, й визначив терміни — 1966—1968 рр. — очевидно розраховуючи до 50-річчя «великої революції» показати перевагу комунізму над загниваючим капіталізмом.
Тобто, Радянський Союз робив усе для того, щоб з висадкою людини на Місяць обігнати Америку. Під керівництвом С.П. Корольова для цих цілей готувалася надпотужна ракета Н-1, призначена для доставки екіпажу, виконувалися закриті програми (у тому числі медико-біологічні), напружено тренувалися екіпажі (командиром першої місячної експедиції був призначений А. Леонов). Але в 1968 р. (за три місяці до польоту «Аполлона-8») найбільшим успіхом радянської космонавтики виявився політ корабля «Зонд-5»: на ньому перші живі істоти — черепахи — облетіли Місяць і благополучно повернулися на Землю.
Пам’ятаю, коли американці 20 липня 1969 р. (а 21 липня 1969 року на поверхню Місяця знову здійснив посадку черговий радянський автомат «Місяць-15»!) висадилися на Місяць (пряму телетрансляцію з Місяця бачили всі, крім громадян СРСР і Китаю) і їх там не зустріла радянська людина, тоді невдачу пояснювали приблизно так: а нам це й не потрібно було, тому що ми вирішили не ризикувати життями людей, заощадити на дорогих місячних проектах (і це в той час, коли навіть в 1974 р. на цей закритий проект було виділено 4 млрд. рублів у цінах 1974 року), а вивчення Місяця продовжувати за допомогою автоматів і роботів...
Радянська пілотована програма польотів на Місяць була нібито закрита в червні 1974 р. («спецконтингент» розформований, готові до запуску «вироби» — розрізані); а програма з дослідження Місяця за допомогою автоматів — у 1976 році.
Однак і після цього «місячна» програма не припинялася, про що свідчить створення комплексу «Енергія» і його прив’язка до «Бурану». Але був уже 1987 р., коли терміни й витрати на освоєння космосу перевищили всі можливості й розумні межі й лише наближали розпад СРСР...
Підсумки «місячної гонки» відомі: у США — «всього-на-всього» шість відвідувань астронавтами Місяця, а в нас: перший обліт Місяця, перші фото зворотної сторони Місяця, перша м’яка посадка, перші місяцеходи, доставка на Землю 330 г місячного ѓрунту (шість американських «Аполлонів» доставили 380 кг місячного ѓрунту)
...Яким же правим був М.М. Сиротинін, який наші місячні невдачі коротко прокоментував так: «На жаль, гідної заміни С.П. Корольову не знайшлося».
«НІЩО НЕ ВІЧНЕ ПІД МІСЯЦЕМ»?
США «не потягнули» місячну програму й відмовилися від неї? І це після того, як Дж. Буш 14 січня 2004 оголосив про плани «повернення на Місяць», про створення нових пілотованих космічних кораблів, здатних доставити на Місяць людей і місяцехід, щоб до 2020 року закласти перші місячні бази? І це після того, як наприкінці травня 2007 року 14 космічних агентств (включно із НКА України) погодили документ «Глобальна стратегія досліджень — основи координаційного процесу»? І це після того, як 18 червня 2009 року НАСА були запущені місячні орбітальні зонди для пошуку води й придатних місць для майбутніх місячних експедицій, а 9 жовтня 2009 р. космічний апарат здійснив заплановане падіння на поверхню Місяця, що дозволило виявити там воду? І це після того, як, перекресливши програму Constellation, бюджет НАСА на 2011—2015 року навіть збільшили? Мені заява президента США Б. Обами щодо відмови від «Місячної програми» представляється якоюсь хитрістю: ви, світове співтовариство, витрачайте свої ресурси на відкриту Місячну програму, а ми займемося невидимою для людей стороною нашого найближчого сусіда (Марса. — Ред.) й у тіні витратимо свої сто мільярдів доларів на більш приземлені цілі, на розробку нових космічних технологій.
Думаю, що й США, і Росії від амбіційного проекту колонізації Місяця вже не відвернутися. І допоможуть у цьому інші, наприклад, «Роскосмос», який заявив про можливості створення на Місяці російської автоматичної бази вже в 2020—2025 роках, Китай, який опублікував свої плани освоєння Місяця, що включають будування населених місячних баз (2030); Європейське космічне агентство, яке у вересні 2003 р. запустило перший місячний зонд «Смарт-1»; Японія, яка у вересні 2007 року направила автоматичний космічний апарат для дослідження Місяця; Індія, яка у жовтні 2008 року запустила місячний апарат, за допомогою якого в регіоні північного полюса було виявлено не менше 600 млн. тонн води, що знаходиться у вигляді крижаних брил на дні місячних кратерів.
Інтерес до вже «розкрученої» космічної програми освоєння Місяця, до перспективних міжпланетних польотів на Місяць і Марс вже не зупинити, тому що сьогодні всім зрозуміло, що космонавтика є ефективним стимулом інноваційного розвитку, що з’ясування ряду загальнобіологічних проблем нерозривно пов’язане з дослідженнями в космічному просторі: досягнення «земної» біології й медицини значною мірою обумовили проникнення людини в космічний простір, а рішення низки «первинно» поставлених біокосмічних проблем виявилося корисними для розуміння сутності земного життя. Не дозволять «закрити» Місяць навіть товстосуми-екстремали, захоплені «космічним туризмом», і «місячні дачники», кількість яких уже перевалила за тисячі...
Уявимо на хвилиночку Олімпійські ігри або футбольний матч на Місяці: удар — і м’яч летить десь так на кілометр, і ніхто не поспішає (з урахуванням того, що доба на місяці — це 27,32 земних днів) з ударом у відповідь... Ну, хіба людство зможе позбавити себе такого видовища? От посміється мій онук Антончик років через 50! І порадіє, коли за цю ідею його діда організатори «місячного» шоу переведуть на його рахунок хоча б 1% від свого прибутку...
А що Україна? Якщо дослухатися до того ж Б. Патона, для неї Місяць — «непідйомне завдання». Чи може справжній патріот і вчений залишати свою космічну країну «за бортом» великої, об’єднавчої для народу, перспективної зоряної мети й постійно намагатися пересаджувати її в колгоспний віз? Упевнений, цього не трапиться, Україна буде гідно представлена в міжнародному космічному співтоваристві...
ПРО АВТОРА
Павло Васильович БІЛОШИЦЬКИЙ — патофізіолог, математик, доктор мед. наук (1983), лауреат Державної премії України в галузі науки й техніки (2000), академік Української академії наук і Міжнародної академії безпеки життєдіяльності; зав. Ельбруської медико-біологічної станції (1972—2006); перший лікар, який у колишньому СРСР одержав спеціальність «космічна фізіологія» (1964). Провів ряд автоекспериментів: перші в країні дослідження імерсійної невагомості (1962—1964), моделювання умов життя на Місяці в кратері вершини Ельбрусу (1966—1968), вивчення комбінованої дії гіпоксії й охолодження або перегрівання; проходив підготовку в загоні космонавтів. Автор біля 300 наукових праць, монографій і винаходів в галузі авіакосмічної, екстремальної, гірської й спортивної медицини, математичної біології, біоінформатики; засновник програми «Прапор України на вершинах світу» (1990), чемпіон України по альпінізму у висотно-віковому класі (1997); організовував і брав участь у першосходженнях із синьо-жовтим прапором на найвищі вершини Європи (Монблан — 09.08.90, Ельбрус — 17.09.90), Африки (Кіліманджаро — 1995), Америки (Гаяна Потоси — 1994, Аконкагуа — 1997) та ін.