У вихідні 7—9 травня Європейський Союз вдивлявся в прірву історичної невдачі. На кону стояла доля євро, а разом із ним європейське єднання, в цілому. У такій серйозній політичній небезпеці Європа не опинялася з часів підписання 1957 р. Римського договору. З боку могло здатися, що питання полягало у фінансовій стабілізації Греції і єдиної європейської валюти, але справжньою назвою гри був «Порятунок банків. Частина II».
Якби Греція оголосила дефолт, це не лише створило б загрозу для Португалії, Іспанії та інших не найбільш економічно сильних країн зони євро, але і весь ЄС зіткнувся б із загрозою для своїх цінних паперів. Це, у свою чергу, спровокувало б крах банків і страхових компаній, здавалося б «дуже великих, щоб збанкрутувати» — не лише в Європі, але і в усьому світі.
Коли глави країн-членів ЄС зустрілися у Брюсселі для того, щоб приборкати грецьку кризу, ринок міжбанківських операцій, який є вирішальним для ліквідності фінансових інститутів, почав заморожуватися, — точно так, як було після краху банку Lehmann Brothers у вересні 2008 р. Світова фінансова система знову опинилася на краю прірви. Лише об’єднавши зусилля і надавши державну фінансову допомогу на суму 750 млрд. євро, країни-члени зони євро і МВФ змогли запобігти черговому системному краху.
Але скільки ще випадків фінансової допомоги банкам коштом держави витерпить населення західних демократичних країн, перш ніж криза глобальної фінансової системи перетвориться на кризу західної демократії? Відповідь очевидна: небагато.
Криза, поки що, не проявила себе для більшості громадян Заходу в страхітливій, масштабній формі 1929 р. Поки що, фінансова криза, як і раніше, здається досить туманною небезпекою: люди бояться інфляції, економічного застою, безробіття, а також втрати активів і статусу. Вони ще не думають, що той світ, який вони знають, доживає свої останні дні.
Більше того, настрої на Заході коливаються між розумінням того, що кризу не можна усунути без фундаментальних потрясінь і змін, і надією на те, що вона буде усунута в нормальній, циклічній формі, яка була характерною для інших криз (у Мексиці, в Азії, криза «мильної бульбашки», інтернету і тому подібного), і що в недалекому майбутньому ситуація почне покращуватися.
Таке неясне ставлення частково пояснює недостатнє прагнення західних урядів робити реальні висновки з системних збоїв фінансового сектора. Тому також створюється враження, що уряди не знають, як вивести свої суспільства з даного складного становища. Лідери говорять про «системні ризики» і про необхідність державної фінансової допомоги фінансовим інститутам, але одночасно дозволяють тим, хто відповідальний за два послідовних системних збої, продовжувати грати в своє світове казино, яке вже двічі поставило світ на межу краху.
Шістдесят років тому така глобальна криза, свідками якої ми є сьогодні, мала б потенціал спровокувати чергову світову війну. На щастя, тепер такий варіант нереальний. Реальність атомної бомби запобігає великомасштабній війні між світовими державами; уряди втручаються в економіку, згідно з загальносвітовими домовленостями, за допомогою великомасштабної державної фінансової допомоги; до того ж, сьогоднішні західні суспільства і нові держави, які швидко розвиваються, набагато багатші за країни, які були спустошені першою світовою війною. 2007 р. світові активи (включаючи акції, приватні та державні борги, а також банківські вклади) становили 194 трлн. доларів США — тобто 343% щорічного світового ВВП.
До того ж, збій глобальної фінансової системи стався в той час, коли економічна потужність переміщувалася із Заходу на Схід. Сьогодні надії світової економіки грунтуються на нових державах східної і південної Азії, які швидко розвиваються і очолювані Китаєм і Індією.
За всіма даними причинами глобальна криза не стане такою ж руйнівною, якою була Велика депресія. Взагалі, наше сьогоднішнє скрутне становище має всі риси «постмодерністської кризи». Але ми повинні запитати себе, де і як прорветься енергія, спровокована кризою, бо не може бути жодних сумнівів у тому, що вона, так чи інакше, прорветься. Врешті-решт, свідчення, що є на сьогодні, говорять про те, що криза буде тривалою і може мати непередбачені наслідки, такі як останні неприємності в Греції і проблеми з євро, а також інфляція, економічний застій і повстання популістів.
Взагалі, є достатні підстави вважати, що рух «Чаювання», який виник у США і пов’язаний із економічною катастрофою, яка сталася після краху банку Lehmann Brothers, є одним із каналів викиду енергії, вивільненої кризою. Останні події в Греції та Угорщині дозволяють легко уявити крах європейських держав у разі розпаду ЄС.
Те, що поточна світова криза є постмодерністською, анітрохи не робить її менш небезпечною. Постмодерністські кризи викликають постмодерністські ризики, що призводять не до небезпеки класичних воєн, а до роз’єднання і до вибухової появи вакууму влади. Але, бачачи поведінку європейських урядів, виникає найважливіше питання: невже ці уряди не здогадуються про те, що стоїть на кону за тим столом, за яким вони грають у рулетку з історією?
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 до 2005 рр. Протягом майже 20 років був лідером Партії зелених Німеччини.
