Минулої суботи російський прем’єр-міністр зустрівся в Петербурзі з учасниками й організаторами доброчинного літературно-музичного вечора «Маленький принц». І все відбулося б за старим, іще радянським сценарієм: «генеральний секретар зустрівся з представниками трудової інтелігенції, зустріч пройшла в діловій обстановці», якби там не опинився Юрій Шевчук — легендарний російський рок-музикант. І коли він узяв слово, сталося те, що й мало було статися: присутні побачили справжнього Путіна — не милостивого «рятівника Росії», а роздратованого чиновника. Далі — зі стенограми:
«Ю. Шевчук: — Володимире Володимировичу, можна, так?
В. Путін: — Так.
Ю. Ш.: — Просто мені позавчора зателефонували, і мене ваш помічник, напевно, якийсь (я не пам’ятаю його ім’я) попросив не ставити вам гострих питань — політичних і таке інше...
В.П.: — А як вас звуть, даруйте?
Ю.Ш.: — Юра Шевчук, музикант.
В.П.: — Юро, це провокація.
Ю.Ш.: — Провокація, ну й гаразд.
В.П.: — Мій помічник не міг вам подзвонити із цього приводу.
Ю.Ш.: — Ну, не ваш помічник — якийсь дивак, так.»
(Варто значити, що через день Шевчук уточнив: дзвонили й цілих півгодини інструктували, що можна, а чого не можна казати Путіну — навряд чи це «диваки».)
Далі Юрій просто перерахував усе те, що й так відоме будь-якому не обдуреному пропагандою громадянинові Росії: «Є князі й бояри з «блимавками», є тягловий народ — прірва величезна», шахтарі йдуть у забій, як у «штрафні батальйони», патріотизм будують «шляхом гімнів і маршів», замість свободи преси «є півтори газети й півтелебачення», а «міліціонер служить зараз начальству й власній кишені, а не народові». І поставив те запитання, від якого його, вочевидь, застерігали: «31 травня буде Марш незгодних у Пітері. Його розганятимуть?».
Дальша розмова з боку Путіна розвивалася за класичною схемою державної брехні. Ось найпоказовіші уривки:
«В.П.: — Тепер ви говорите, що міліція служить лише начальникам. У міліції всяких людей вистачає. Там зріз нашого суспільства взагалі. Так, це частина країни й там не з Марса люди приїхали. Так, там є люди, які вірою й правдою служать своєму народові й не шкодують не лише здоров’я — і життя свого не жаліють, і під кулі йдуть. Своїми машинами ті ж самі даїшники, які «хабарі знімають» і «грошву стрижуть» на дорозі, — є такі. Але є й такі, що дітей своїм тілом закривають, машини підставляють і гинуть, — є й такі. Тому мастити всіх одним чорним дьогтем уважаю за несправедливість...
Ю.Ш.: — Я не мащу!
В.П.: — Ви не мастите, але ви сказали: «менти» служать начальству, а не народові.
Ю.Ш.: — Переважно так. Я йду на Марш незгодних. Нас 500 чоловік і 2,5 тисячі омонівців. Ми когось убили чи зарізали?
В.П.: — Я вас уважно слухав і не перебивав! А то в нас дискусії не вийде, а вийде базар!
Я вважаю, що несправедливо всіх під один гребінець, хоча проблем там вистачає. У нас такий рівень загальної культури: щойно людина одержує якесь посвідчення, палицю якусь до рук, то й одразу починає нею розмахувати й намагатися заробити на цьому гроші. Але це характерно не лише для міліції — це характерно для будь-якої сфери, де є владні повноваження та можливість отримати цю божевільну адміністративну ренту.
Щодо Маршу незгодних. Є певні правила, вони передбачають, що такі заходи регулює місцева влада. Окрім тих людей, які виходять на марш згодних або незгодних, є й інші люди, про права яких ми не маємо забувати.
Якщо ви вирішите провести Марш незгодних — я прошу пробачення за надто різкі речі — скажімо, у лікарні, де заважатимете хворим дітям, — хто з місцевої влади вам дозволить там проводити цей марш? І правильно зроблять, що заборонять!
Ю.Ш.: — Можна, я відповім?
В.П.: — Ні! А тепер ви хочете провести його там, де люди хочуть у п’ятницю поїхати на дачу, наприклад, просто. Або в неділю ввечері повернутися з дачі. Та вони вас там такими матюками покриють! І місцева влада заразом.
Але це зовсім не означає, що влада повинна прикриватися тими речами, про які я казав, і створювати неможливі умови для прояву свободи слова. Але це питання, яке повинне вирішуватися разом із владою».
Як то кажуть, ні додати, не забрати. Яке відношення мають лікарні й дачі до політичної демонстрації в центрі Москви, звідки беруться менти (наполягаю на цьому слові), які щодня когось грабують, б’ють, убивають, чому раптом прем’єр-міністр так рознервувався щодо 2500 ОМОНу супроти 500 опозиціонерів, навіщо в понеділок прес-секретар Путіна по суті дезавуював шефові слова, сказавши, що той жодних маршів не дозволяв — усе це питання, як мовиться, риторичні. Найсумніше те, що цілком звичайна для будь-якого цивілізованого суспільства розмова чиновника з громадянином, що платить йому зарплатню зі своїх податків, перетворилася на подію надзвичайного масштабу. Подумати лише: платник податків наважився поставити своєму найнятому працівникові питання, на які останній зобов’язаний відповідати!
І ось уже декілька днів російська інтернет-спільнота обговорює цей діалог, захоплюється сміливістю Юрія Шевчука й дивується, що ще, виявляється, залишилися люди, які мають уявлення про власну гідність.
А ще гірше те, що це вельми хутко стане нашими, українськими реаліями. Бо нинішня влада не лише щодуху укріплює дружбу з путінським режимом — вона ще й переймає його методи. Усе частіші заборони акцій протесту, кричуща заява міністра внутрішніх справ Могильова про те, що опозиції треба відвести місце для мітингів де-небудь на околиці Києва — це ще півбіди. У Верховній Раді вже пройшов перше читання і з великою часткою ймовірності буде прийнятий у середині червня так званий закон №2450, який зробить проведення будь-якої небажаної для влади вуличної акції практично неможливим. А недавнє вбивство 19-річного студента працівниками Шевченківського РВВС і подальші спроби замовчати злочин, що його скоїли ті, хто повинен злочинам запобігати, лише підтверджує очевидне — ми впевнено рухаємося в бік не ладу й стабільності, а справжнього беззаконня.
Шевчук у Росії — більш ніж поет, більш ніж музикант. Він один з-поміж небагатьох, кого режимові не вдалося ні купити, ані залякати, і він намагається говорити за всіх, позбавлених голосу.
У нас свого Шевчука немає. Але в нас поки що є право голосу. Якщо їм користуватимемося — тоді зможемо запобігти сповзанню країни в бездонне болото поліцейщини.
Тому, наприклад, тих киян, хто встигне прочитати цю статтю сьогодні в інтернеті або завтра зранку на папері, закликаю прийти у вівторок, 1 червня, на 10.30 до Шевченківського РВВС за адресою вулиця Герцена, 9 — на Всеукраїнську акцію протесту проти міліційного свавілля. Ціна мовчання дуже висока.
