Адже те, що зробили тоді ці нібито прості «гвинтики» системи, не піддається виміру — таким високим був їхній героїзм та самопожертва. І шана їм усім від нас — нині живущих — тим, хто до кінця виконав свій обов’язок захисника Вітчизни, — непомітним творцям перемоги, кістки яких розкидані на величезних просторах від Волги до Ельби, — і тим, хто нині в похилих літах серед нас відзначив День Перемоги, величне свято солдатської слави.
Гірко від іншого. Минуло 65 років після закінчення однієї з найстрашніших воєн людства, а в Україні, для якої ці події були чи не найтрагічніші, ще досі не припинилися дискусії: хто за кого, за яку країну воював. Тому, щоб поглибити зміст запитання онука червоноармійця і бандерівця Богдана Маркевича (див. «День» № 77—78), «що сьогодні ділити ветеранам Червоної армії та УПА і чому їх розділяють?», дозволю собі категоричніший висновок: розділяють нині не стільки їх (бо вони давно своїми подвигами засвідчили вірність рідній землі), як «колють» усю країну за заздалегідь розробленим сценарієм політики, які, схоже, забули чи не хочуть розуміти, що вони керують не губернією, а окремішньою державою, проте жодних почувань до неї не мають.
І тут, на жаль, мусимо погодитися з письменником Петром Кралюком, що ми, українці, досі так і не осмислили, що для нас означає навіть... сама Україна. Справді, її роль у минулій війні унікальна. Українці ще в складі Війська Польського 1939 року збройно виступили проти фашизму. І вони останні закінчили воювати проти сталінського більшовизму, який разом із Німеччиною розв’язав Другу світову війну, вже в 50-х роках минулого століття — в лавах УПА — армії приречених, проте перед героїзмом і самопожертвою якої схиляв голову і ставив за приклад сам генерал де Голль.
Серед тих, хто далекого 1939 року, коли СРСР був союзником гітлерівської Німеччини, першим вступив у бій з ворогом, був і Володимир Петрович Супранівський. Нині 94-річний житель Соколівки, останній зі славної родини відомих у Галичині ливарників дзвонів, до дрібниць пам’ятає ту далеку осінь, коли польська армія опинилася під молотом і ковадлом двох хижих загарбників — Гітлера і Сталіна — змушена була швидко капітулювати.
Служив у 4-му ескадроні уланів 14-го кавалерійського полку, який формувався з родин давніх шляхтичів. Пригадує, як з маневрів з-під Жидачева відразу викликали на фронт. Згодом були сутички з німцями під Лодзем. Дивом залишився живим, коли коня під ним вбило, а його лише зачепило осколком. А потім був німецький полон. Голод (по кілька днів не мав ані скоринки хліба), перебування за колючим дротом під Равою-Мазовецькою, хвороба, від якої мало не помер, — все це довелося пережити молодому жовнірові. 1940 року дістався додому, а наступного — знову на фронт, уже в лавах Червоної армії.
Нині про свого вояка забула польська держава. Не має він і ювілейної медалі від радянської влади. І за часів української незалежності про старого ветерана ніхто не згадав. А він тим і не переймається. Що пережив — це його. І ніхто не забере від нього його спогадів про те пекло.
Влітку 1944-го бойові дії проходили через Соколівку. Після короткого бою біля своєї хати побачив вбитого червоноармійця. Поховав його неподалік. Уже після війни і він сам, і його зять не раз зверталися до військкомату з цією інформацією. За свідченнями очевидців, вбитий — мешканець села Новоставці Радехівського району Микола Татарчук. Але скільки не робили запитів до військкоматів, до сільської ради прийшла відповідь, що з такими прізвищами до війни на території цього села ніхто не жив.
Щоб хоч якась згадка залишилася про місце, де було поховано солдата, поставив дерев’яного хреста. Таким чином, старий вояк віддав останню шану такому ж, як він сам, воїнові, який залишив, можливо, вдома родину, що досі не знає, де похований їхній син чи батько.
За могилою солдата нині доглядає четверте покоління родини Супранівських.
Початок Другої світової війни приніс на Західну Україну визволення від панської Польщі та... визволителів. А ось на початкук Великої Вітчизняної почалися розстріли мирних українських громадян цими ж визволителями. Як це зрозуміти?
Жертвами більшовицьких карателів у цей період на Західній Україні стали понад 22 тисяч осіб. Серед них і мій дід Микола Іванців.
Коли німці окупували територію й відкрили місця масових поховань, то моя бабця Маланка разом з іншими односельцями пішла в Золочів, аби впізнати своїх, щоб перепоховати. Те, що їм відкрилося, наводило жах — жертв кати скинули в одну велику яму і залили тіла вапном...
Діда Миколи не знайшли, бо неможливо було когось впізнати. Змирилися з тим, що він десь серед інших. Насправді Миколу Федоровича Іванціва, 1887 року народження, було розстріляно трохи пізніше — 7 липня в Биківні... Але про це я дізнався лише 2003 року з книжки «Західноукраїнська трагедія 1941», де вміщено тисячі прізвищ невинно убитих українців.
І нині в моїй країні хочуть поставити пам’ятник тому кату, за наказом якого розстріляли і мого діда... Невже кожна частина України повинна мати своїх героїв? Погоджуюся з професором Анатолієм Гальчинським (див. «День» № 37), що «Україна належить до розряду цивілізаційно розколотих країн». Це об’єктивна реальність. Але це «не та ознака, яка робить українську націю слабкою, не те, що нам слід долати, з чим потрібно боротися». Йдеться про інше — злочинно протиставляти одних іншим, як це робив інший професор Дмитро Табачник. Маємо слухати одне одного і найголовніше, — чути!
