Резонанс, викликаний угодою між президентами Росії та України в Харкові, відображає безліч зав’язаних у вузол емоцій, страхів, стереотипів і надій українців. Цей крок виходить далеко за рамки чисто зовнішньополітичного, зачіпає глибинні почуття та інстинктивні переживання людей. Тому оцінки угоди дуже важко утримати в рамках аналітичності та неупередженості. Постараємося зробити так, щоб цей короткий аналіз був максимально вільним від ідеологічного навантаження й особистих зовнішньополітичних переваг. Він спирається на концепцію асиметричних взаємин і може бути застосований не лише до російсько-українських відносин у ситуації, яка склалася, а й до відносин будь-яких інших двох країн із порівняною різницею в силових потенціалах. За дужками залишається велика частина цивілізаційних та історичних особливостей взаємних зв’язків.
Якщо сформулювати коротко, то компроміс «флот в обмін на дешевий газ», який Віктор Янукович вважає вигідним для України, насправді таким не є. Більше того — компроміс цей, як і багато очевидних і простих рішень, веде до стратегічної поразки. У довгостроковій перспективі він підриває всю систему важелів, за допомогою яких Україна могла б відстоювати свої інтереси в будь-яких можливих конфліктних ситуаціях за участю Росії. Помилковість цього рішення символічна: воно показує, які дороги вибрані українським керівництвом для компенсації відносної переговорної слабкості країни.
Теорія підказує, що в ситуації асиметрії двосторонніх відносин, як у випадку з українсько-російськими, правило номер один для слабкого партнера полягає в тому, аби уникати зв’язки переговорних тем із різних сфер. Правило номер два наполегливо рекомендує покладатися на багатосторонні механізми, а бажано — на режими врегулювання спірних питань. Двосторонній формат веде до максимізації переговорних переваг сильного партнера і майже повної відсутності можливостей слабкого відстояти свої інтереси.
Якщо коротко, то логіка розвитку таких відносин проста: силова перевага в будь-якій зі сфер, якщо вона досить значна, цілеспрямовано переводитиметься в інші з метою досягти переваги і в них теж. Це — природна для сильного партнера логіка розвитку подій, і він буде прагнути всіляко сприяти «переливанню» силових переваг. Рівнобіжно з цим він прагнутиме ізолювати свої взаємини зі слабким партнером від втручання зовнішніх гравців і чинників. Перевага віддаватиметься двостороннім форматам, а небажаними будуть багатосторонні, а тим більше — із втручанням міжнародних правових інститутів. Стратегія слабкого партнера має в першу чергу бути спрямована на зміну формату стосунків, створення певних правил, норм, а краще за все — режимів вирішення конфліктних питань у різних сферах. Найефективніше з такими функціями справляються міжнародні організації, оскільки сильного партнера можна зацікавити участю в них. Останній у такому разі жертвує ізольованістю своїх відносин з кожним із слабких учасників у обмін на інституціалізацію своєї лідируючої ролі. Якщо ж міжнародний режим (правило номер два) створити не виходить, слабкий партнер має, як мінімум, уникати зв’язок конфліктних питань (правило номер один).
Обидва ці правила було порушено Віктором Януковичем при укладенні харківських домовленостей. У ширшому контексті його підходів до відносин із Росією цей крок катастрофічно послаблює переговорні позиції України з будь-якого спірного питання в осяжній перспективі.
Не минуло й двох місяців, як новий український Президент віддав найцінніші свої переговорні козирі — відмова від прагнення України до НАТО і згода на продовження перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі — в обмін на щось, що ніяк не компенсує Україні послаблення її геополітичних можливостей і звуження свободи зовнішньополітичного маневру.
Цим кроком практично на самому початку президентського терміну перекреслено єдино можливу альтернативу побудови відносин із Росією — на основі взаємовигідного компромісу, змістом якого могла б стати відмова України від членства в НАТО в обмін на побудову системи регіональної безпеки, яка максимально відповідає нашим інтересам. Після того, як Україна закрила для себе опцію НАТО «просто так», їй залишається лише порожня, беззмістовна й просто небезпечна в геополітичних умовах, які склалися, концепція позаблоковості. Швидко позбувшись за п’ятдесят днів свого переговорного активу, українська дипломатія тепер стане безініціативною, передбачуваною, не в кращому значенні цього слова, і реактивною.
Складається враження, що керівництво української зовнішньої політики не до кінця усвідомлює, яку роль відіграє російський Чорноморський флот у регіональній політиці, а також те, що саме регіональний рівень безпеки залишається на сьогодні (і на завтра) найважливішим для України. Присутність флоту в Севастополі — це можливість проектувати російські силові можливості на Чорноморський регіон (частково — на ширші регіональні комплекси: Балто-Чорноморський і Чорноморсько-Каспійський). Це, в свою чергу, означає непропорційне посилення впливу Росії на всі регіональні процеси, включаючи транзит енергоносіїв, управління «замороженими конфліктами» й діяльність регіональних організацій безпеки. Маючи такі можливості, Росія набуває дуже різносторонній арсенал засобів впливу на поведінку своїх сусідів, позбавляючи їх можливості тієї самої компенсації асиметрії, до якої вони мають прагнути. Нерозуміння цих нюансів теж, мабуть, зіграло роль у помилковому кроці Віктора Януковича.
Нормативно-правові, процесуальні та емоційні аспекти ми залишаємо за дужками. Хоча не можна не відзначити, що легітимності та довіри харківським домовленостям вони не додали. Якщо зовнішня політика України в майбутньому робитиметься саме так, то нічого спільного з професіоналізмом і відкритістю вона вже не матиме.
