Незважаючи на короткий час перебування при владі «нової» команди, як у вітчизняних ЗМІ, так і у впливових європейських виданнях дедалі частіше звучать побоювання про можливу побудову в Україні так званої керованої демократії. І справді, «залізна» хватка і надвелика швидкість влади в побудові жорсткої, орієнтованої на один центр управління вертикалі зумовлює ефект дежавю: щось дуже схоже ми вже проходили... Але чим закінчилося це «щось схоже», відомо. Втім, переможені зразка 2004-го і переможці 2010 року, схоже, не врахували (а якщо і врахували, то явно неповною мірою) уроки Майдану і процесів, що йому передували.
Багато спостерігачів констатують яскраво виражену наступальну позицію влади і відзначають, між тим, низку чинників, які сприяють проведенню саме такої лінії в зовнішній та внутрішній політиці. По-перше, це втома суспільства від політики як такої, по-друге, вкрай низький рівень довіри громадян як до влади, так і до опозиції. Справді, на це активно «працювали» останніми роками й одні й інші.
Очевидно, якщо ситуація буде «законсервована» в нинішньому вигляді, нічого хорошого для України та українців це не принесе. У кращому разі топтатимемося на місці, в гіршому — доведеться чекати відкату назад. У цьому сенсі надзвичайне значення мають роль, вага, вплив, діяльність опозиційних сил, які (на замітку владі) сумарно є виразниками інтересів половини жителів країни, які сказали «ні» Президентові Януковичу.
Що маємо на сьогодні? Опозиція не об’єдналася і, більше того, виявилася нездатною створити єдиний координаційний центр. Опозиціонери, які мають солідний лідерський ідеологічний потенціал, діють стихійно, тому й виглядають в очах українців та світової спільноти слабкими, невпевненими, неефективними. Зважаючи на те, що суспільство поки що займає позицію «над сутичкою», це — на користь владі і проти опозиції. Та чи варто критикувати тих, хто випав із владної орбіти?
Експерти, опитані «Днем», поставили діагноз опозиції та склали дієвий рецепт опозиційної ефективності. Це вкрай важливо, як мінімум, задля збереження політичної конкуренції.
Світлана КОНОНЧУК, Український незалежний центр політичних досліджень:
— Мусимо визнати, що опозиція в нашій політичній системі апріорі перебуває в меншості, на відміну від тих політичних систем, де можливі уряди меншості. У нашій ситуації місце і роль опозиції вкрай обмежені. Гадаю, до опозиції, як і до влади, слід підходити як до процесу. Якщо казати про владу, то так, справді має місце монополізація. А тим часом у таборі не провладних політичних сил відбувається процес переоцінки форматів, в яких вони взаємодіяли, перебуваючи при владі. До того ж в опозиційному стані триває вироблення стратегії, на яку вони зможуть спиратися надалі. В опозиційному середовищі загалом і кожній окремій політичній силі зокрема йдуть дуже (!) складні процеси. Хтось ці процеси називає очищенням, хтось — пошуком внутрішньої консолідації.
Що можна зробити опозиції в такій ситуації? По-перше, потрібно вийти з кабінетів і шукати спільну мову з тими колами, які сьогодні зовсім не присутні в політичному просторі. Зокрема, йдеться про молодіжне середовище, про людей, які виявляють незадоволення політикою влади, нарешті, про залишки профспілок. До речі, якщо ми поглянемо на вуличні протести в Греції або Великій Британії, ми побачимо, що роль профспілок у виявленні соціальних потреб досить висока. Через те, що у нас немає профспілок такого рівня (і, мабуть, уже не буде), всі надії зводяться до політично-партійного фокуса. А він не здатний винести на собі всі канали вираження соціальних інтересів. Тому потрібно відверто визнати: нашим опозиціонерам дуже складно сьогодні. Це вкрай важливий момент, про який слід зауважити щодо формату стану сьогоднішньої української опозиції. Але в будь-якому разі сидіти склавши руки — недозволена розкіш. Тому ще раз наголошую: опозиція повинна вийти зі своїх кабінетів, а також за межі «насиджених» форматів, які в сьогоднішній системі координат є неефективними.
Є ще один дуже важливий чинник, що ускладнює політичне життя і політичне майбутнє опозиції. Це величезний рівень недовіри, який вантажем лягає на всю опозицію, — на БЮТ, «Нашу Україну», інші політичні сили. Чому? Бо розрив між очікуваннями та реально запропонованою і проведеною політикою в період правління Ющенка дуже великий. Цей розрив блокує довіру людей до опозиції, гальмує бажання громадян звертатися до опозиціонерів як до надійних провідників своїх інтересів. Це ще одна стимул-реакція для опозиції. Знову-таки, йдеться про пошук нових форм організації своєї діяльності, про форму діалогу з громадськістю. І певні зрушення в цьому напрямку, до речі, вже є. Наприклад, ми бачимо як партія «За Україну!» (не знаю, успішно чи ні, але все-таки) активно займається пошуком нового формату. Проте казати, що опозиція досягне очевидного успіху вже завтра, неможливо. Дуже багато залежатиме від того, наскільки ефективно вони вимагатимуть зміни законодавства і політичного формату місцевих виборів і від того, наскільки успішно вони виступлять на цих виборах. Якщо люди висловлять їм підтримку, вони отримають плацдарм для розширення і посилення свого впливу. Якщо їм у ході місцевих виборів більшою мірою буде відмовлено в довірі, вони можуть опинитися в ще складнішому становищі, аніж зараз.
Володимир ФЕСЕНКО, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»:
— Нинішній стан опозиції закономірний і зрозумілий. Так було і 2005 року, коли Партія регіонів програла президентські вибори і півроку відходила від політичного нокдауну (майже нокауту). Регіонали відійшли від цього стану лише після того, коли всередині правлячої команди почалися серйозні проблеми. А взагалі, стан деморалізації ПР був, мабуть, навіть більший, ніж у нинішньої опозиції. Саме тому нічого трагічного в стані сьогоднішньої опозиції я не бачу. Проблема, як на мене, полягає в іншому. У тому, що нова влада виявилася набагато сильнішою і жорсткішою, ніж очікувалося. На тлі дієвої і жорсткої влади якісь кроки представників опозиційного табору виглядають неадекватними ситуації.
Але не варто шукати якого-небудь чудодійного рецепту дієвості опозиції. По-перше, не доводиться чекати об’єднання опозиціонерів. За всю нашу політичну історію не було жодного випадку абсолютного об’єднання опозиції. Єдиний випадок мав місце 2002 року, коли об’єдналися комуністи й націоналісти. Проте це об’єднання було ситуативним і короткочасним. І, до речі, безрезультатним. Проте, коли більшість опозиційних сил об’єдналися на президентських виборах, тоді результат був.
Я вважаю, нам не слід чекати об’єднання опозиції тут і тепер. Якщо це станеться, то, найімовірніше, в перебігу найближчих президентських виборів. Крім того, об’єднання опозиції можливе за умови, якщо буде можливість створити нову парламентську більшість у ході чергових або позачергових виборів до Верховної Ради.
Якщо нова влада й надалі застосовуватиме проти опозиції жорсткі методи, якщо буде зроблено спробу зняти недоторканність із двох депутатів, це стане додатковою стимул-реакцією коли не для об’єднання опозиціонерів, то для координації дій. До того ж подібні жорсткі методи влади можуть стати причиною посилення напруження в країні та поштовхом для радикальніших дій опозиції. А це створить у перспективі досить серйозні проблеми для влади, оскільки радикальніші дії — це перенесення хвороби всередину організму. Лікувати радикальну опозицію, як свідчить, зокрема, європейський досвід, дуже складно. І я, відверто кажучи, не радив би новій владі заганяти опозицію в радикальний стан і перетворювати її на підпільну.
Сьогодні дуже багато залежить від влади, зокрема, чи зберігатиме вона режим конкурентної демократії, чи вона спробує створити українську модель керованої демократії, що в майбутньому неминуче призведе до конфліктів і криз. Складається враження, що далеко не всі й неповною мірою засвоїли уроки Майдану. Януковичу та всій його команді варто пам’ятати: Майдан може повторитися. Можливо, в інших формах, іншими способами, але може. Це станеться саме в тому разі, якщо нова влада діятиме гранично жорстко, намагаючись створити або режим керованої демократії, або авторитарний режим.
Але нині, на мою думку, новий формат політичної системи і новий стиль режиму Януковича тільки формуються. Спостерігається вагання між авторитарними методами і гнучкішою внутрішньою політикою. Хоч би як там було, процес ще не завершений, і багато залежатиме від опозиції. Ми, до речі, вже бачимо об’єднувальну риторику Януковича (наприклад, на засіданні Громадської ради). Це, ймовірно, реакція на посилення критичності західних мас-медіа і деяких провідних політиків Заходу. Але водночас це також реакція на сплеск напруги в країні після підписання харківських угод, реакція на активність опозиції. Той факт, що Клюєв виступив перед депутатським корпусом і проінформував, які саме угоди будуть підписані в ході візиту Медведєва до Києва, це теж реакція на вимоги опозиції.
Я часто проводжу паралель між ситуацією початку 2000-х і нинішньою ситуацією. До 2004 року було кілька спроб організувати Майдан. Не всі спроби були успішними, масовими, проте це був процес. Зараз опозиція порівняно з усіма попередніми роками зробила кілька кроків назад. Наскільки назад? Приблизно до стану початку 2000-х років. І це при тому, що нинішній політичний режим у чомусь виглядає жорсткішим і консолідованішим, аніж режим часів Кучми. У цьому сенсі стан нинішньої української опозиції складніший. Та все ж опозиція має досвід. Досвід керівництва країною, досвід різних опозицій. Він буде задіяний. І, до речі, досвід має і суспільство. Суспільство, яке пам’ятає Майдан (насамперед це стосується молодого покоління), може ним користуватися. Коли і за яких обставин? Такі речі прогнозувати неможливо.
Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства:
— Опозиція загнала себе в пастку лідерства. За великим рахунком, проблема лідерства завжди стояла. Проте сьогодні вона стоїть дуже гостро, оскільки багато політичних гравців, які перебувають в опозиції, не хочуть об’єднуватися довкола Тимошенко. Причина в самій тактиці діяльності Тимошенко, в її авторитарному стилі керування власною політичною силою, витискуванні з БЮТу можливих конкурентів та яскравих лідерів. Це по-перше. По-друге, важливу роль грає неготовність Тимошенко виходити на другий план. Це є головною проблемою для об’єднання опозиційних сил. Опозиція навіть нездатна сформувати комітет координації своїх дій та виступів проти чинної влади. Крім того, необхідно зауважити, що в опозиції нині немає єдиного креативного центру, який продукував би деякі смисли, зрозумілі для електорату. Критика заради критики, яку демонструє пані Тимошенко? Це не задовольняє як більшість опозиційних сил, так і виборців.
На даний момент опозиція не висунула жодної альтернативної владній програми. До речі, якщо казати про Тимошенко як про консолідуючий центр для опозиції зразка 2001 року, можна пригадати її тіньовий кабінет міністрів. Тоді вони змогли не просто запропонувати альтернативну урядовій програму, а й точково, доречно критикували Кабмін. Вони критикували за фактами, працювали з фактажем, що дуже важливо сьогодні. Крім того, тоді опозиція пропонувала меседжі, зрозумілі кожному громадянинові. Зараз опозиція посилає певні меседжі, зрозумілі невеликому електоральному сегменту. Таким чином опозиція заганяє себе в якесь електоральне гетто, з якого вона неспроможна вирватися.
Для опозиції дуже важливим є висування нових лідерів. Також важливо створити два крила опозиції. З одного боку, має бути радикальна опозиція, з іншого — конструктивна.
Проблема неефективності опозиції — це проблема не лише Тимошенко. Різні групи всередині «Нашої України» концентрувалися виключно на парламентській діяльності. Поза ВР їх не видно й не чутно. Якщо казати про «Фронт змін», то доводиться констатувати, що Яценюк не виявив себе консолідатором опозиції. У нього така ж сама хвороба, як і в Тимошенко — хвороба лідерства. До речі, навіть виголошуючи гасла, дуже схожі на позицію БЮТ, Яценюк не готовий з ними об’єднуватися. Крім того, він упевнений, що володіє електоральним запасом, який дає йому змогу позиціонуватися як другій особі в опозиційному таборі. Але це не так, бо його електорат тане! Він повинен це усвідомити і зробити відповідні висновки.
Якщо казати про Гриценка, а також про позапарламентські опозиційні сили, то можна зауважити, що їхні можливості впливу на маси досить обмежені. Необхідне комбінування парламентських і позапарламентських способів ведення боротьби.
По суті, опозиції як такої на сьогодні немає. Попри наявність двох тіньових урядів, відсутня бодай одна, альтернативна владній програма розвитку країни. А нещодавно створений Комітет захисту України більше нагадує фан-клуб Юлії Тимошенко, не більше того. Необхідно виробити механізм, що створив би можливості не на лідерській основі вирішувати координацію дій опозиції. Схоже, що нині опозиція неспроможна виробити такий механізм. Ми бачимо взаємні звинувачення, сварки, мовляв, ні, не будемо об’єднуватися, бо там є Тимошенко або Яценюк. Це вказує на те, що опозиція не готова навіть горизонтально співробітничати. Але ключове завдання для опозиції — знайти точки зіткнення з суспільством. Сьогодні ж громадянське суспільство живе своїм життям, опозиція — своїм. Тоді як громадянське суспільство дуже хвилює ситуація згортання певних свобод. А опозиція не надає жодної підтримки. Це дуже сумно, бо опозиція за таких підходів може опинитися у віртуальному просторі, втративши будь-якого роду зв’язок із реальністю.
