У ніч на 9 травня в Мєждуреченську, на шахті «Распадська», один за одним пролунали два вибухи, що забрали життя 90 людей.
Оскільки цього дня всі святкували перемогу Володимира Володимировича Путіна у Великій Вітчизняній війні, вибухи проігнорували. Трауру не оголосили. Коли свято Перемоги Путіна закінчилося, новини про вибух були швидко витиснені новинами про те, що «Володимир Володимирович повелів розібратися» й «Дмитро Анатолійович повелів прореагувати».
У Москві гуляв путінюгенд, здаючи на макулатуру неугодні книжки; у Горноалтайську обшукували газету «Листок», яка наважилася написати про те, що з бюджету убогої республіки буде виділено 120 млн. руб. на будівництво 22 км. дороги до майбутньої резиденції Путіна в Онгудайському районі (на додаток до 3 млрд. руб. федеральних), — а в Мєждурєченську шахтарі заливали горе горілкою.
Потім вони перекрили дорогу й зчепилися з ОМОНом. На рейки з ними вийшли дружини та діти загиблих. Останньою краплею стала доповідь директора шахти Путіну — в доповіді він завищив зарплату шахтарів рівно в чотири рази, збрехавши, що вона становить 80 тис. рублів.
Після цього губернатор Тулєєв заявив, що це не справжні шахтарі. Що вони, мовляв, п’яні (звісно, через тиждень трауру за товаришами шахтар має бути тверезим). Що демонстрантам підвозили їжу (чудова обмовка: отже, під управлінням Тулєєва нужда дійшла до того, що людина готова беззбройною йти на есесівців з ОМОНу за кусень хліба? А як же 80 тис. зарплати?). ФСБ кинулося зачищати форуми в інтернеті, де обговорюється аварія, й забирати їхніх організаторів.
Комуніст Тулєєв був обраний шахтарями губернатором при кривавому єльцинському режимі. Тоді шахтарі, котрі сідали на рейки, були трудящими, які захищають свої права. Тепер, при вертикалі влади, комуніст Тулєєв вважає їх ворогами народу та п’яним набродом, що продається за шмат хліба.
Шахтарі, котрі закидають ОМОН камінням, — це дуже серйозно. Це найсерйозніше, що поки сталося за час правління Путіна, ще й тому, що проблема має системний характер.
1996 року Росію стрясали шахтарські страйки.
Ці страйки відображали системну проблему. Проблема полягала в тому, що, на відміну від нафтянки й металургії, вугільна галузь під приводом «особливої важливості» залишалася державною.
У галузі творилися дивні речі: гігантські кредити Світового Банку зникали безслідно; шахти, формально закриті, залишалися діючими; «червоні директори» продавали вугілля направо й наліво, бандитам і металургам, але не через касу компанії, били себе в груди й кричали: «Вугілля — державна галузь! Їй потрібні державні кошти!»
Проблема шахтарських страйків була вирішена повністю, коли галузь приватизовували. Чотирнадцять років ми про страйки не чули. Хоч би як кепсько було, шахтарі знали, що їхні зарплати зростають, а умови праці — покращуються. І страйків не було.
Після кризи ситуація змінилася — і вуглевидобувні райони зіткнулися із системною проблемою путіноміки.
Цю системну проблему можна сформулювати так: зарплата російського шахтаря у декілька разів нижча, а ціни на продукти — вдвічі вищі, ніж у його колеги в розвинених країнах.
Хто привласнює різницю, і як це виходить?
Найлегше розібратися з товарами. Можна зайти до будь-якого господарчого магазину й побачити, що все, що там лежить, —привезене, від садових лійок до йоржиків, і ціна на все це вдвічі-втричі вища, ніж у США (про Китай годі й казати).
Питання: чому ціна вдвічі вища? Відповідь: тому що путінський режим задушив виробництво, а дворазова різниця між середньосвітовою й російською ціною — це в чистому вигляді розмір ренти, яку збирають з економіки хабарники.
Тепер спустимося вниз і поглянемо, з чого складається низька зарплата шахтаря. Російське вугілля на світових ринках продається за тією ж ціною, що й будь-яке інше. Щоб його добути, компанії «Євраз» треба завести в шахту устаткування, як правило імпортне, тобто сплатити путінським чиновникам рівно таку саму суму ренти, яку ми платимо їм усі, коли купуємо велосипед або мобільник.
Відмінність від нас полягає в тому, що компанія «Євраз» і себе не забуває: її власник Роман Абрамович щойно придбав собі чергове розкішне шато в Нуссдорфі (Відень), і примітно, що на веранді цього розкішного будинку під час свого квітневого візиту до Австрії був помічений сам В.В. Путін. Тобто за двадцять днів до катастрофи на «Распадській» В.В. Путін усміхався з веранди будинку, придбаного — дуже грубо кажучи — за гроші, які не доплатили шахтарям.
Якщо вугілля на світових ринках продається за одну й ту саму ціну, а ви як власник шахти змушені платити чиновникам і ще хочете придбати шато в Нуссдорфі, то єдине, на чому ви можете заощадити — це шахтарі. Ви зменшуєте їм розцінки, а вони, щоб вижити, накривають мокрими ганчірками датчики метану. А потім усе вибухає. І вдіяти тут нічого не можна: можна лише сказати, що шахту підірвали й людей на вулицю вивели вороги.
По суті, те, чим займається зараз уряд Путіна, коли розганяє демонстрації й ігнорує свавілля — це накриває мокрою ганчіркою датчик метану.
