Цю річницю перемоги Об’єднаних Націй на європейському театрі Другої світової війни Україна зустрічає на тлі важкої національної поразки, ім’я якій — харківська капітуляція, що несе більш ніж реальну загрозу суверенітету і територіальній цілісності країни. Україна переживає чергове історичне «Берестечко». Наочним проявом цього є російські війська, що по-хазяйськи марширують Хрещатиком. І хоча згідно із законом потрібно, аби Верховна Рада давала дозвіл на появу будь-яких іноземних військ в Україні, цього разу законом спокійно знехтували. Партія регіонів могла б за прикладом відомого французького короля сказати: «Держава — це я, закон — це я».
Маю зауважити, що святкування 9 Травня всі роки незалежності України викликало якесь дивне відчуття, немовби цього дня Українська держава скасовується, а ми знову опинилися в Радянському Союзі часів маршала Радянського Союзу, генерального секретаря ЦК КПРС, голови президії Верховної Ради СРСР, чотири рази Героя Радянського Союзу товариша Брежнєва Леоніда Ілліча. Велика кількість червоних прапорів комуністичного режиму, серпи та молоти, червоні зірки, і посеред усього цього загублені синьо-жовті державні прапори та тризуби. А ще радянська риторика, радянська ментальність — усе те, що називають непрезентабельним словом «совок». Назад, до СРСР? Оскільки нині в Росії та в Україні абсолютно очевидним є прагнення влад відродити, якщо не в повному масштабі, то хоча б вибірково, «носійні конструкції» тоталітарного минулого, абсолютно зрозумілим стає знаково-символічний супровід цього процесу. Кремлю необхідно вичавити з 65-річчя перемоги максимум ідеологічного прибутку, добившись від Заходу мовчазної згоди (як компенсації за минулі історичні заслуги в антигітлерівській коаліції) на «особливу роль» Росії у Східній Європі і на пострадянському просторі.
Отже, слова про велику перемогу та величезну повагу до ветеранів, що виливаються з вуст начальників та їхніх ЗМІ бурхливим потоком, не слід приймати з повною довірливістю. Тривають політичні торги на міжнародній арені. Парад на Червоній площі Москви — всього лише один з елементів урядової пропаганди і геополітичних зусиль. Що ж до нової «української» влади, то її старання присвячені доведенню, що нині Україна повністю пливе в кільватері «старших товаришів», у Москві можуть не сумніватися в цьому. Як то кажуть, «український слон» — кращий друг «російського слона» при тому, що ми всі знаємо, де нині є «батьківщина слонів».
І вже давно не дивує, що цього дня, який мав би стати днем Скорботи й Пам’яті десятків мільйонів жертв світової бійні, ніхто, крім деяких ентузіастів, не намагається розібратися й осмислити, що ж, власне, сталося 65 і 71 рік тому, чому так сталося і що необхідно зробити, аби воно не повторилося. Дріб барабанів, грім салютів, завивання фанфар, потоки славослів’я не сприяють роздумам і пошуку істини. Знову ж таки, вихідний день, є привід випити і закусити...
А тепер поглянемо, як відреагували на подію телеканали України. Перший національний чесно виконував свої офіціозні функції, прикрасивши екран новацією, що прийшла з Російської Федерації, — Георгіївською стрічкою. В Україні дуже часто бездумно приймають іноземні віяння, абсолютно не цікавлячись, що за ними стоїть, яка їхня природа, генеза тощо. Тим часом в імперії Романових ця стрічка додавалася до ордена — хреста Святого Георгія, що ним нагороджували осіб, які особливо відзначилися у військовому захисті імперських інтересів. Після 1917 року за таку відзнаку на грудях кавалер Георгія міг бути піднятий на штики революційними солдатами або потрапити на задушевну бесіду до ЧК із подальшим засланням до «Могильовської губернії у штаб генерала Духоніна» (гумор тих буремних років, що означав розстріл).
Коли товариша Сталіна 1941 року приперло і світовий революційний дур дещо вивітрився, він відразу ж згадав про Олександра Невського та Дмитра Донського, Суворова та Кутузова, Ушакова і Нахимова, геть забувши про Карла Лібкнехта і Розу Люксембург. Пригадав і про Святого Георгія. Стрічку цього ордена стали додавати до радянської солдатської нагороди — ордена Слави, і замість поняття «повний Георгіївський кавалер» з’явилося поняття «повний кавалер ордена Слави». Товариш Сталін вдало синтезував у цій стрічці імперську ідею з комуністичною. До чого тут Україна і чому ми повинні жити імпортними символами і традиціями, що замінюють нам власні?
У моєму рідному Севастополі ці стрічки кілька років тому почали масово роздавати перехожим «найкрутіші» антиукраїнські організації, а міський телеканал НТС, що любив висвітлювати їхні акції, навіть звертався до автора цих рядків за коментарем. Але я принципово з подібними ЗМІ не спілкуюся.
Євген Кисельов у програмі «Велика політика» на «Інтері» спробував проаналізувати історію святкування 9 Травня в СРСР, звернувши увагу на той факт, що за часів Сталіна День Перемоги бурхливо святкувався лише 1945 і 1946 рр., а потім нічого подібного не було майже 20 років. І лише 1965 року тодішній ветеран війни № 1 Л.І. Брежнєв возніс це свято на небувалу пропагандистську висоту. Чому ж Сталіну не потрібен був брежнєвський звитяжний захват? По-перше, народ за війну розпустився, страх ослаб. Справді, не так просто налякати людину, яка пройшла через військове пекло, була неодноразово поранена і бачила тисячі найстрашніших смертей. Крім того, ці люди знали собі ціну, знали, чим їм зобов’язана влада, і не відчували до неї особливого пієтету. Непоодинокими після 1945 року були випадки, коли ветерани заходили до райкомів та виконкомів і били милицею по знахабнілих чиновницьких пиках. І що ти йому, каліці безногому, зробиш? А регулярне святкування 9 Травня могло посилити такі настрої. Та ще ж ветерани війни прокрокували половину Європи і побачили, як там живуть. Це не завжди збігалося з політграмотою товариша Сталіна. І як, скажімо, покажеш на святі лейтенанта Береста, який організував і забезпечив підняття прапора перемоги над рейхстагом, якщо колишній лейтенант сидить у ГУЛАГу за «теракт», тобто за те, що викинув із вікна другого поверху зухвалого «тилового щура», розжирілого в чиновницькому кріслі, викинув, до речі, разом із цим самим кріслом?
Ну і, нарешті, чи вважав сам Сталін це перемогою в контексті його задумів зразка 1941 року? Адже не випадково він відмовився особисто приймати парад Перемоги, передоручивши це маршалу Жукову. На тлі світових амбіцій «батька і вчителя» одна лише Східна Європа була дуже скромним трофеєм. Як писав у мемуарах радянський головний маршал артилерії М.М. Воронов, «ми всі мріяли про швидку перемогу світової революції». А газета «Известия» навіть 24 червня 1941 року писала про те, що СРСР — це вітчизна пролетарів усіх країн, і через те війна і є Вітчизняною, що потрібно нести прапор звільнення потенційним республікам цієї вітчизни...
Але спроб осмислити і розібратися на наших телеканалах було дуже мало, переважно — помпезність і бравурність. Очевидно, що сьогодні події 65-річної давності використовують для отримання актуальних політичних дивідендів, для боротьби проти опонентів, для завоювання позицій у ветеранському електораті. Складно повірити в щирість та політичну безкорисливість організаторів галасливих урочистостей. Дуже сумнівний їхній інтерес і до тієї війни, і до тієї перемоги, і до тих самих ветеранів. Досить порівняти, як живуть переможені ветерани вермахту у ФРН та Австрії і як живуть ветерани-переможці в нас, аби міра лицемірства та цинізму влад стала очевидною. І Георгіївські стрічки на «майбахах» і «мерседесах» тут нікого й нічого не рятують. Щодо цього досить єхидно і справедливо висловився російський гуморист Михайло Задорнов: «То хіба можна собі уявити, щоб президент Америки обіцяв забезпечити 2010 року квартирами ветеранів, які отримали Велику Перемогу 1945 року? При цьому чиновники на місцях, коли ті ж самі ветерани до них звертаються з проханням надати обіцяну президентом квартиру, відповідають: «Ось нехай президент вам її й надає. Якщо дуже хоче, може свою віддати. А в нас вільних квартир у наявності немає. Але ми будуємо, стараємося. І обіцяємо, що 2020-го будуть точно. Приходьте!».
Ось для того, щоб покрити подібні неподобства димовою завісою і потрібен владі день 9 Травня. Коли можна дешево відбутися черговим словоблуддям, висловленням компліментів та гасел... Ідеологічний тряскіт коштує дешевше, ніж соціальний захист ветеранів війни.
Мені багато років тому ще довелося застати справжніх фронтовиків-окопників і спостерігати їх на підприємстві, де довелося працювати. Люди це були скромні й мовчазні. На 9 Травня вони одягали свої ордени, випивали свої 100 г, а на всі прохання розповісти про війну лише матюкалися і плакали. Ще тоді я зрозумів, що є дві правди про війну: «правда» начальства і правда солдата-фронтовика. Це дуже різні правди. А ще помітив у них одну особливість: фронтовики не любили дивитися радянські фільми про війну, а якщо таке траплялося, то плювалися.
Цього тижня телеканали України вивалили весь свій запас радянського наївного та російського витончено-цинічного військового агітпропу по-кінематографічному. Аналізувати ці фільми? Це те саме, що аналізувати радянську ідеологію, відступи від якої у відомі часи були рідкісними й каралися. Нинішній же російський агітпроп робить те ж саме, але вже за «голлівудськими» рецептами: з яскравими барвами, прекрасною роботою оператора, видовищністю. Форма змінилася, суть — ні. Лише замість комуністичного стало більше шовіністичного. За винятком цих акцентів, усе решта — як завжди. Лише інколи, як, наприклад, у фільмі «Батальйони просять вогню» на Першому національному, можна було побачити те, що називають «окопною правдою», як і у фільмі «Штрафбат» на ICTV. Більшість же фільмів нагадували монументальну пропаганду, всі ці глиби мармуру і граніту, бронзові та сталеві маси, пам’ятники, що змушують пригадати язичницькі капища бога війни Марса. За багато років особисто мені вдалося побачити лише один пам’ятник, який несе в собі щось людське, що зачіпає якісь струни в душі. Він стоїть у нас у Києві, на Борщагівці: літній, втомлений солдат сів на бампер «віліса» перекурити, відпочити після важких і страшних фронтових доріг, подумати про щось своє. Дуже людяний пам’ятник, таких у нас майже немає...
Утім, варто віддати належне Першому національному, який все-таки спромігся на деякий нонконформізм, показавши документальний серіал «Я був там не зі своєї волі» про долю українця, який потрапив на примусові роботи до Німеччини, пережив нацистську окупацію, багато побачив. Серіал прочинив деякі сторінки української історії, що погано стикують з офіційною радянською і нинішньою прорадянською історіографією. Зокрема, коли радянські начальники 1941 року рятувалися панічною втечею на схід, кинувши увірене їхньому піклуванню населення, українське селянство спокійно зітхнуло, встигнувши деякий час добре поїсти після звичайних сталінських голодовок. Але невдовзі нові, нацистські господарі за них узялися, використовуючи збережені більшовицькі колгоспи як ідеальний засіб експлуатації сільського населення. А канал ТЕТ продемонстрував дуже актуальний для сучасної України фільм «Далекий постріл». Уявіть собі сцену: українець, який служив під час війни німецькій владі, допитує заарештованого члена ОУН Андрія «Блискавку». І каже йому: «Нічого у вас із цією незалежністю не вийде». Цікаво, що так само вважали українці, які служили Сталіну. І ті, й інші однаково не вірили в ідею, що надихала українських націоналістів. «Блискавку» відправляють до арештантського підвалу, де на нього накидається полонений офіцер Червоної армії Олег Краснощок зі звинуваченнями, типовими й для сучасної антибандерівської пропаганди. Коли конвоїри відвели арештантів на роботу, Краснощок намагається вбити «Блискавку», в бійку вплуталися поліцейські, все закінчилося стріляниною і втечею двох антагоністів, які довго тікали від переслідування лісовими стежками, щомиті боячись отримати кулю від свого вимушеного супутника. Нарешті, відірвавшись від переслідування, два українці розійшлися в різні боки. А титри розповіли про їхню подальшу долю: Олег Краснощок, який утік із полону, був розстріляний загоном СМЕРШ як дезертир, а Андрій «Блискавка» 1956 року загинув у бою з частинами радянської держбезпеки.
Ось така символіка української долі. Чи не досить уже українцям розходитися по різні боки барикад? Але як багато тих, хто прагне, аби українці ненавиділи один одного. Це підтвердила чергова програма Савіка Шустера, де в ролі головного модератора дискусії постав пан Табачник, який давав зрозуміти, що Сталін був великим полководцем і навіть благодійником українського народу, оскільки, на відміну від Гітлера, нібито не мав зловісних планів стосовно українців. Тобто знищував їх мільйонами без будь-яких планів, експромтом, чим, вочевидь, на думку пана міністра уряду Януковича, вигідно відрізнявся від свого берлінського союзника 1939—1941 рр. А Голодомор — геноцид — це так, безневинний жарт. Масові репресії 1920-х, 30х-, 40-х і 50-х років — це теж не рахується, як і спроба депортації українців, які проживали під німецькою окупацією (переважна більшість народу). Втім, після війни в бесіді з письменником Феліксом Чуєвим колишній нарком внутрішніх справ УРСР Рясний розповів, що він особисто отримав із Москви наказ, підписаний вищими керівниками СРСР, про депортацію і навіть до його скасування встиг заповнити два ешелони жертвами виселення.
Табачник озвучував чергові звинувачення на адресу УПА, а Шустер вмикав публіку з різних міст України, але все це давало такий ефект, що народний депутат Філенко заявив: «Ми повинні примиряти людей, а натомість ми роздряпуємо свої рани». А його колега з парламенту Тарас Чорновіл навіть намагався залишити студію. А мені подумалося, що доки Кремль здійснюватиме глибоке ідеологічне проникнення і втручання в Україну, ніякого примирення в нас не буде в принципі. Кремлю та його конфідентам на нашій території примирена Україна не потрібна. Цьому проникненню необхідно навчитися протистояти. На жаль, за п’ять років своєї каденції «великий патріот» В.А. Ющенко і пальцем не ворухнув, аби захистити в цьому плані Україну.
Коли на прямому зв’язку зі студією з’явився Севастополь, то з вуст 88-річного ветерана ми почули, що «члени ОУН-УПА були політично безграмотними»... Ну де він міг дізнатися про рівень політичної грамотності українських повстанців? А за ним група професіоналів із добре відпрацьованими на всіх антиукраїнських мітингах голосами скандувала: «Росія! Росія!». Чому вони не скандували: «Партія регіонів! Партія Регіонів!»? Чорна невдячність! У Севастополі, звичайно, є й інші люди. Але їх упритул не бачать і не бажають бачити.
На «Інтері» ж у Євгена Кисельова по телемосту з Москви з’явився власною персоною «великий» Нікіта Міхалков напоумляти «недалеких малоросів». Потік його пустопорожньої риторики був зупинений паном Андрієм Ільєнком із ВО «Свобода», який із завидною прямотою і досить аргументовано назвав «перли» радянської та пострадянської військової історіографії «останнім міфом імперії». Оскільки в пана Міхалкова з аргументами була повна «убогість філософії», то він, не мудруючи лукаво, обізвав пана Ільєнка «дурнем». А чого з ними, «малоросами», церемонитися? Така ось істинно московська ввічливість...
Ще й не те буде в «малоруському» напрямку. Від споглядання всіх цих політичних шоу виникає відчуття, що країну свідомо розколюють, реалізовуючи щось подібне до ПіСУАР-2. Нардеп Болдирев закликав до регіоналізму і федералізму в Україні. Мабуть, цю капость нинішня влада теж готує Україні, зіштовхуючи людей лобами, нацьковуючи, розпалюючи пристрасті. І чималу роль у цьому грають московські телевізійні «варяги». Московський план «двох Україн», «двох народів в Україні» з новою владою почав реалізовуватися особливо активно. Не міг не вставити свої «п’ять копійок» і пан Є. Кисельов, «простодушно» запитавши: «Як в одній країні можуть уживатися пам’ятники Бандері і Сталіну?» Як? А як у Росії уживається хижий олігархічний капіталізм із Леніним у мавзолеї, стоячи на якому досить небідні члени уряду приймають парад Перемоги? Як пам’ятники Кірову, Будьонному, Ворошилову та різним іншим Фрунзе уживаються з урочистим перезахованням у Москві генерала Денікіна? А як червоний прапор російської армії уживається з імперсько-білогвардійським державним триколором, під яким, між іншим, воювала «Російська визвольна армія» генерала Власова? Як уживається місто Петербург із Ленінградською областю, а місто Єкатеринбург — зі Свердловською? Як уживаються чекісти з білогвардійцями? Адже уживаються, і ніхто не каже, що саме від цього Росія повинна розвалитися. Розвалитися, на думку відомих московських структур, має Україна. І там не просто так вважають, а й активно втілюють свої ідеї в життя. За допомогою нинішньої влади в Україні, яку язик не повертається називати українською. І за допомогою людей, які наполегливо представляються нам як «демократи» і «борці за свободу слова».
