В Олени Михайлівни красива творча біографія, часом оповита легендарністю і незвичністю. Дебютувавши шістнадцятирічною дівчинкою у балетній виставі на київській сцені, вона ось уже шістдесят п’ять років (!) віддає свій талант одному з найчарівніших мистецьких жанрів — хореографії. Спочатку як блискуча виконавиця класичного репертуару, згодом як видатний педагог, передаючи свій досвід, майстерність і традиції класичної балетної школи новим поколінням артистів.
Потаповій випало починати творчу біографію у нелегкі повоєнні роки, формувати свій виконавський стиль і виростати в технічній довершеності серед блискучої плеяди колишніх вихованців московської і ленінградської академічних хореографічних шкіл. Олена впевнено долала шаблі майстерності — пройшла шлях від кордебалету до прими-балерини, талантом і виконавською майстерністю якої захоплювалися не тільки в Києві, а й в багатьох балетних столицях світу.
Олена Потапова майже випадково потрапила до балетної студії Куйбишевського палацу піонерів, якою керувала колишня учениця славетної Ваганової Н. Данилова. Ця зустріч стала для Олени знаковою. Бо досвідчений педагог зуміла розгледіти у своїй вихованці не тільки гарні дані, а й прищепити справжню любов до танцю, балету.
Невдовзі Олена Потапова вже виступала на різноманітних конкурсах та олімпіадах, а батьки налаштовувалися на вступ дочки до одного з хореографічних училищ. Проте цей намір довелося відкласти. Розпочалася війна. Було не до мрій про танці. Тим часом до Куйбишева евакуювали московський Большой театр. Тоді дівчинка отримала можливість не тільки вперше побачити балетні вистави столичного колективу, але й уславлених балерин. Хіба могла вона думати, що невдовзі випаде їй дивовижна удача й самій взяти участь у виставі Большого театру. Як кращу студійку, її запросили станцювати партію маленького амура у виставі «Дон Кіхот» за участю Лепешинської, Мессерера та Гусєва. Той виступ, який закарбувався в її пам’яті назавжди, можна вважати дебютом на професійній сцені, доленосною подією, що визначила все подальше життя.
У 1944 році Олена Потапова з матір’ю і сестрами — Ганною та Варварою, які також навчалися у балетній студії, — переїхали з Куйбишева до Києва. Навчання у хореографічному училищі дівчата Потапови поєднували з виступами в кордебалеті, часом готували невеликі партії. Педагогом Олени стає також колишня вихованка Ваганової Наталія Верекундова, яка й після завершення навчання залишатиметься її репетитором і наставником.
Великий вплив на формування мистецько-естетичного світогляду молодої балерини мав чудовий хореограф і тодішній головний балетмейстер театру Сергій Сергєєв, який майже відразу по завершенні навчання і блискучого виступу у випускному концерті (виконала па-де-де з третьої дії «Лебединого озера») порекомендував видатному російському хореографу Федору Лопухову залучити Олену Потапову до нової постановки «Лебединого озера» на сцені Київського театру. Вісімнадцятирічній балерині було доручено готувати партію Одетти-Оділії. І Сергеєв, і Лопухов побачили в Олені Потаповій не тільки великі технічні можливості, а й тонке відчуття романтичної природи класичного танцю, вибудованого на кантиленній лінії, виразній арабесці, душевному відчутті дуету і адажіо.
Дебют молодої виконавиці був тріумфальним. Стало очевидно, що київська балетна сцена поповнилася яскравою творчою особистістю, балериною, яка прагне мати власний виконавський почерк, блискуче володіє технікою класичного танцю; її тіло, мов скрипка, може розкривати всю глибину музичної партитури.
Понад триста разів за свою сценічну біографію виконала Олена Потапова цю партію в різних постановках різних балетмейстерів, на різних сценах і в різних країнах, щоразу даруючи глядачам незабутню радість співпереживання з прекрасною дівчиною-птахом, з її внутрішньої піднесеністю й великим душевним болем, завданим зрадою.
З ім’ям Олени Потапової пов’язані етапні сторінки втілення української національної хореографії, розквіт якої припав на п’ятдесяті — шістдесяті роки, коли на шевченківській сцені з’явилися досконалі художні втілення балетів «Лілея», «Лісова пісня», «Маруся Богуславка», «Ростислава». У цих балетних виставах головні партії виконувала Олена Потапова, якій вдавалося з глибоким психологізмом розкривати поетичну душу-долю української дівчини, передавати весь ліризм і чистоту ментальності української жінки.
Повнокровні образи створила балерина і в новітньому балетному репертуарі, перших постановках на київській сцені балетів «Ромео і Джульєтта» (Джульєтта), «Кам’яна квітка» (Господарка Мідної гори), «Бахчисарайський фонтан» (Марія), «Шурале» (Сюімбіке), «Легенда про любов» (Ширін). І навіть в таких, досить посередніх як за музикою, так і хореографічним прочитанням балетах, як «Юність» (Даша), «Під небом Італії» (Лючія), створені нею партії позначалися цікавими знахідками, прагненням до розкриття внутрішнього світу, почуттів сучасної дівчини.
Олена Потапова підкоряла своїх глядачів дивовижною виконавською виразністю танцю, його природністю і внутрішньою наповненістю. Танцювала дуже емоційно, але без надриву, блискуче володіла технічним хореографічним арсеналом, але ніколи не використовувала в своїй сценічній палітрі щось зайве і невмотивоване для розкриття образу, особливо коли це стосувалося лірико-романтичних класичних партій. Й до сьогодні залишаються в пам’яті людей, які бачили вистави за участю Олени Потапової, її фантастично виразні й емоційні, неначе спалахи феєрверку, фуете, графічно виразні пози, які перетікають одна в одну єдиним потоком танцю. Легкість і впевненість на сцені завжди робили її бажаною партнеркою у виставах для всіх тогочасних прем’єрів. З Оленою Потаповою залюбки танцювали Микола Апухтін, Анатолій Бєлов, Валерій Парсєгов, Федір Баклан, Роберт Клявін, Веанір Круглов, Валерій Ковтун, Микола Прядченко...
Олена Потапова належить до плеяди київських балетних виконавців, які першими продемонстрували яскраві досягнення українського хореографічного мистецтва в Європі, зокрема, зробили значний внесок у те, щоб Київська балетна трупа після гастролей в Парижі (1964) була удостоєна «Золотої зірки» — найвищої відзнаки Французької Академії танцю, а надалі була визнана як одна з кращих у світі. Виконавську майстерність провідної балерини київської трупи високо оцінили Серж Лифар, Юрій Григорович, Костянтин Сергеєв, Ростислав Захаров, Петро Гусєв, Наталя Дудинська, Галина Уланова, Майя Плісецька, Катерина Гердт, Павло Вірський. У 1970 році за видатні творчі здобутки і створення яскравих сценічних образів Олена Потапова була удостоєна звання «Народна артистка СРСР».
А завершила свою виконавську біографію балерина виставою «Жізель» в 1978 році. То було досить символічно. Ставилася крапка на завершення великого і яскравого періоду творчого життя, але балет і театр залишався альфою і омегою її подальшого життя. Олена Потапова щодня приходила до репетиційного залу. Тепер вже як балетмейстер-репетитор, педагог, наставник. Вона закінчує відділення балетмейстерів-репетиторів Московського інституту театрального мистецтва ім. Луначарського.
Олену Михайлівну долучали до відродження балетів «Лікар Айболить» (постановка незабутнього Сергія Сергєєва, з яким починала творчу біографію), «Блакитний Дунай», над новою інтерпретацією «Лебединого озера», яку здійснював Анатолій Шекера. Але головною справою стала робота з балеринами над провідними партіями класичного репертуару. Всі, з ким працювала Потапова, ставали не просто солістками театру, а яскравими творчими особистостями. Вона вміла не тільки допомогти в переборюванні технічних складнощів, шліфувати майстерність, але й значно більше — пробуджувати імпульси творчого пошуку, глибинного проникнення в образ, навчала синтезувати техніку танцю з душевним станом у розкритті образу. До її учениць належать Ганна Кушнерьова та Олена Філіп’єва, які разом з нею підготували свої найяскравіші творчі інтерпретації партій, а згодом здобули найвищі відзнаки на багатьох престижних міжнародних конкурсах, стали зірками світового балету. Вони продовжили і збагатили виконавські традиції свого педагога, а відтак і української хореографічної школи.
Олена Потапова була членом журі другого, третього і четвертого Московського Міжнародного конкурсу балету, низки Всесоюзних конкурсів молодих артистів та балетмейстерів, очолювала конкурсну комісію Всесоюзного огляду хореографічних училищ СРСР. Її педагогічний талант знайшов визнання і за рубежем. Працювала педагогом-репетитором у Національній опері Туреччини (Анкара), понад десять років віддала вихованцям японських балетних шкіл у Нагаї (Міжнародний центр класичного танцю імені Анни Павлової і Вацлава Ніжинського «Очі-Балет») та в місті Осака («Атсуко-Балет»), вивівши європейську балетну школу в Японії на якісно новий рівень.
Сьогодні про уроки і репетиції Олени Потапової із вдячністю згадує багато японських артистів балету, які набули в її класі такої майстерності, що дозволяє їм виступати на найпрестижніших сценах не тільки рідної країни, але і Європи, Америки...
В Олени Потапової багато відзнак і нагород, найвищі почесні артистичні звання, відзнаки конкурсів, ордени і медалі. Та найбільша для неї нагорода — служити мистецтву, віддавати йому свій талант і своє натхнення. Видатна балерина і педагог продовжує залишатися у світовому балетному просторі, так само активно продовжує творити мистецтво, якому присвятила життя.
