Днями в столичній пресі з’явилася інформація, що в Київраді мають намір перейменувати вулицю Щербакова на вулицю Марченка (відповідне рішення уже пройшло профільну комісію). Хто такий Олександр Щербаков? Член ЦК ВКП(б), який, імовірно, своєю партійною кар’єрою зобов’язаний своєму родичу — одному із стовпів режиму Андрію Жданову, одруженому з сестрою Щербакова. Він до Києва не мав жодного стосунку, хіба що до Донецька, де трохи 1938 року побув першим секретарем обкому ВКП(б).
Хто такий Валерій Марченко? Киянин, який і жив саме на вулиці Щербакова. В цьому районі пройшла велика частина його життя. Десь тут він ходив до школи, яка зараз має його ім’я. Він був ворогом того режиму, який підпирав Щербаков. Валерій не збирався ставати дисидентом. Він, наївний, написав кілька статей із критикою політики тодішнього керівництва УРСР у галузі культури. Сьогодні в це важко повірити, але за ці статті, які були просто надруковані на машинці, він отримав п’ять років таборів і два роки заслання. Він сидів двічі за так звану антирадянську діяльність. Його переконували, щоб він публічно зрікся своїх поглядів, але він відмовився. Його статті про становище українських політичних в’язнів таємно передавалися на Захід і там виходили в пресі. Помер 1984 року, трохи не дотягнувши до початку перебудови, коли політичних в’язнів почали звільняти та реабілітувати.
Як на мене, не варто навіть сперечатися про те, кому віддати пріоритет. Абсолютно очевидно, що киянинові, якого режим Щербакова вбив лише за те, що він мав відмінні від головних погляди. Свого часу я разом з режисером Максимом Бернадським зняв документальний фільм про Валерія Марченка «Хто ви є, містер Джекі?». Один із журналістів, який писав про цей фільм, назвав його кон’юнктурним. Насправді ця тема висвітлюється дуже мало. Тож я не здивувався, коли на сайті «Телекритика» прочитав, що ще один київський журналіст Сергій Набока нібито «примазався» до дисидентського руху в період горбачовської перебудови. Якби я не вчився з Набокою в один час, то, мабуть, проковтнув би. Але добре пам’ятаю, як одного дня, прийшовши на факультет журналістки університету імені Шевченка, я дізнався, що студента на прізвище Набока заарештували за те, що він розклеював антирадянські листівки. Це було за часів Брежнєва. Якщо вже й журналісти не знають реальну історію дисидентів, то чого дивуватися, що героями нашого часу стали суцільні попсовики й попсовички або політки, які на екранах телевізорів удають із себе божевільних? Тому перейменування назви вулиці на честь Марченка — це відтворення історичної справедливості та вшанування пам’яті справжнього героя. Правда, голова комісії з перейменувань Київради Лідія Пономаренко нібито була проти. Аргумент традиційний: перейменування завдасть клопотів мешканцям вулиці, ймовірно, тому, що їм доведеться перереєстровувати документи. Якщо слідувати такій логіці, то нам треба все ще жити на вулицях Леніна, Сталіна, всіляких партійних з’їздів. Не кажучи вже про всяких організаторів Голодомору на зразок Кагановича. Тож давайте й стару назву держави повернемо — УРСР...
