«Ангелятко, або Сексуальні неврози наших батьків» Лукаса Берфуса є продовженням успішних постановок німецькомовної драматургії у Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки. Сьогодні на сцені театру йде вистава за п’єсою Ігоря Бауершими «[email protected] (Norway. Today)». Перед новим роком відбулася прем’єра вистави «Бізнес. Криза. Любов. Тор dogs» Урса Відмера. Торік, з нагоди проведення Днів німецької культури в Україні, було здійснено спільний творчий проект Театру ім. Лесі Українки з німецькими колегами — вистава за п’єсою антифашиста Петера Вайса «Марат/Сад». На відміну від попередніх вистав цей проект не був довготривалим, оскільки в ньому грали не лише наші, але й німецькі актори.
П’єса швейцарського автора Лукаса Берфуса «Сексуальні неврози наших батьків» вперше було поставлено в місті Базелі 2003 року. Після цього вона з величезним успіхом йшла в 26 країнах світу. Секрет успіху в тому, що цей драматургічний матеріал розкриває глибокий світ первозданної людської психіки, інтуїції, яка жорстоко переробляється законами соціуму.
У Києві постановку здійснила Алла Рибікова, яка вже багато років координує творчі зв’язки Театру ім. Лесі Українки з німецькими колегами. Вона ж є автором перекладу. На чільне місце своєї сценічної версії режисер поставила думку, яка звучить у виставі у вустах одного з героїв: «Відхилення від норми не є хворобою». Головна дійова особа — юна дівчинка Дора. Її з дитинства визнали психічно хворою та «труїли» психотропними ліками, які пригнічували її психіку. Мати кожен вечір читала вже сексуально доспілій дівчинці казки. Потім, з метою «наблизити» дочку до себе, мати скасувала всі ліки, й казки — в тому числі. І дівчинка поступово стала відновлювати своє первозданне людське єство — наївне, недосвідчене, в чомусь дике й дивне з погляду усталеної моралі. Вона зустріла чоловіка, їй сподобалося, її почуття природне й щире. На своє здивування, героїня виявила, що її батьки займаються сексуальними збоченнями, сексом утрьох і так далі. Проте ці батьки «читають їй мораль», а потім обманним шляхом змушують Дору зробити операцію, аби вона ніколи не мала дітей.
Драматургічний матеріал дуже складний для постановки. Кліпова структура, гіпертрофоване оголення низьких людських пристрастей, темних сторін людської психіки, поєднання в єдиному сценічному просторі реальності та умовності, — все це потребувало великих зусиль. І потрібно сказати, що режисерові вдалося розкрити сенс п’єси та створити на сцені відповідну атмосферу.
Центр вистави — Дора в чудовому виконанні студентки п’ятого курсу Київського національного університету ім. І.Карпенко-Карого (курс Михайла Рєзниковича) Олени Тополь. Режисер спеціально запросила недосвідчену, в чомусь наївну, але старанну студентку, аби вона не змальовувала закладені в п’єсі риси вдачі героїні, а була органічною. І режисер не помилилася, грає Дору Олена Тополь переконливо й зворушливо, в стилі легкого психологічного гротеску, де дуже важливо дотримуватися почуття міри. Молода акторка точно, делікатно, немов гімнастка на дроті, балансує в запропонованих обставинах. При всій своїй показній зіпсованості (з міщанського погляду), вона сприймається як «промінець світла в темному світі» фальші та розпусти. Дора — не хвора дівчинка, вона просто дивна, й існує в своєму світі, її первозданна душа хоче справедливості. Якщо виходити з етичних позицій, то правда на її боці.
Виникає запитання: «А судді хто?» Судді — це, в першу чергу, її батьки. У розвитку подій батьки — головний рушій. У всьому, що сталося з їхнім чадом, потрібно звинувачувати їх. Мати (Лариса Кадочникова) — суха, прагматична пані, батько (Олександр Бондаренко) емоційніший, але їх об’єднує формальне ставлення до батьківських обов’язків, егоїзм. Зовні вони зображають благопристойну родину, хоча самі реально загрузли в «сексуальних неврозах» і збоченнях. Станіслав Москвін у ролі Лікаря досить повно розкриває проблему безпорадності сучасної медицини. Цікавий рисунок у створенні образу спокусника Дори — Витонченого пана — знайшов Євген Лунченко. Душа, яка заблукала, в якій інколи спалахують проблиски й моменти розкаяння. Він неоднозначний, і зовсім не остаточний негідник. Він теж загнаний у пастку обставинами, які сам же й створив. Свою роль Євген Лунченко вибудовує на багатозначній пластиці, і це переконує глядачів. Яскравий гострохарактерний образ Матері Шефа, в якого працює Дора, продаючи фрукти й овочі, створила Ніна Ніжерадзе. Органічний у невеликій ролі Шефа молодий актор Максим Нікітін. Впадає в очі, і це має глибокий сенс, що всі персонажі, окрім Дори, не мають імені (она лише реальна людина, хай дивна, але все ж таки реальна, зі всіма своїми слабкостями, останні — типажі).
Сценограф Олексій Вакарчук створює не умовний, а реальний функціональний простір, — інтер’єр помешкання. Костюми Валентини Плавун — у такому ж стилі. Адже всі дивні й нереальні події відбуваються в реальному середовищі.
Традиційно німецькомовна драматургія буває ваговитою, з цинічним інколи копанням у непривабливих сторонах людської психіки та існування, що «давить на мізки» глядачів на відміну від легкості французьких п’єс. У цій виставі вдалося уникнути тиску на публіку. За освітою Алла Рибікова психолог, і це їй допомогло в режисерській роботі. Творці вистави ставлять питання, закликають до роздумів про те, як низько впала мораль. Хто відповість за зганьблену долю дівчинки? Де межі людської гуманності, а де починається злочин?
Приголомшує фінальна сцена вистави, коли всіма ошукана Дора з вірою, надією і з валізою в руках прямує до дверей, аби виїхати до невідомої для неї Росії, де на неї нібито чекає Витончений пан. І звучить фраза видатного німецького філософа Іммануїла Канта: «Дві речі наповнюють душу все новим наростаючим здивуванням і благоговінням, чим частіше, чим триваліше ми роздумуємо про них: зоряне небо наді мною та моральний закон у мені».
