Вже кілька років поспіль між Різдвом і Водохрещем Українська греко-католицька церква влаштовує «Різдвяну просфору» в Києві. Подію, на якій патріарх ділиться зі своєю паствою різдвяним хлібом. Це дійство символізує духовне єднання Отця Церкви із вірними. Зрештою, єднання між самими вірними. Цьогоріч на імпрезу в Міжнародний виставковий центр прийшла численна громада мирян і з’їхалися духовенство чи не з усієї України. (Завдяки далекоглядній і мудрій політиці Блаженнішого Любомира (Гузара), зокрема, перенесення 2005 року осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва та його харизматичній особистості, Українську греко-католицьку церкву дедалі менше асоціюють як локальну.) На святкуванні було оголошено про те, що восени планується посвятити Патріарший собор Воскресіння Христового у столиці, збір коштів на будівництво якого триває по всій Україні та далеко за її межами. Тоді ж у крипту (місце поховань) із львівського храму Св. Юра будуть перевезені мощі Йосипа Сліпого. Кілька ЗМІ, зокрема «День», не могли упустити нагоди поспілкуватися із Блаженнішим Любомиром.
— Блаженніший, як ви оцінюєте ці п’ять років президентства Віктора Ющенка?
— Це складне питання, адже живемо в часах перехідних. Тому складно сказати, хто наскільки виконав завдання, бо ті завдання не є точно виписані, а продиктовані самим життям. На мою думку, Президент Віктор Ющенко намагався збудити в українців відчуття національної тотожності. І він сягнув у минуле. Старався підняти різні аспекти нашої минувшини, про які люди не мали нагоди знати. Одначе, мені здається, що тепер замало лишень дивитися в минуле. Очевидно, то був добрий початок. Бо нині ми більш-менш свідомі того, що походимо зі знатного роду, маємо велику і багату історію, маємо чим похвалитися і на що опертися. І зараз мусимо дивитися в майбутнє. Отже, зроблено велику роботу, яку, безумовно, потрібно буде продовжувати. Цей процес займе, може, ще не одне десятиліття.
— УГКЦ, на відміну від інших конфесій, ніколи не втручалася у передвиборні процеси. Втім, ви завжди говорили про те, що очолювана вами Церква не стоятиме осторонь суспільного життя. Блаженніший, дозвольте запитати — чим вам запам’яталася ця передвиборна кампанія?
— Навіть не знаходжу слова її охарактеризувати. Сам факт 18 кандидатів мене спантеличує... Ми як Церква не хочемо себе ідентифікувати з тією чи іншою особою. Хто з кандидатів бажав би прийти попросити благословення, дуже радо. Так само, як і молимося за всіх. Нікого не ігноруємо у нашій молитві, бо Господь Бог є батьком для усіх, і Він знає, що для нас найкраще. Позиція УГКЦ така — заохочувати вірних виконати свій громадянський обов’язок, але ми не маємо асоціюватися з жодним із кандидатів. Це не є завданням Церкви. Щоправда, ті 18 кандидатів нас як громадян можуть дратувати. Але як віруючі люди, які хочуть свою державу довірити Всевишньому, молимося за них без винятку. Нехай милостивий Господь просвічує і провадить український народ!
— Час від часу, приміром в ці новорічно-різвяні дні, звучать заяви патріарха Кирила про те, що зустрітися з Папою Бенедиктом ХVI йому перешкоджає зокрема ситуація з церквами в Західній Україні. Ваші коментарі.
— То його справа. Якось дивно таке чути. Дивно з двох причин. Не знаю, скільки церков у Західній Україні збудував Московський патріархат. Але я не знаю жодної церкви, яку би спорудив Московський патріархат, а греко-католики забрали. Ми тільки повернули те, що у нас було забране і передане Московському патріархату трохи більше 60 років тому. А з іншого боку, мене дуже дивує ось що: коли люди хочуть спілкуватися і починають ставити умови, це — незрозумілий стан душі. Якщо направду хочемо спілкуватися, діяти разом, то не повинні ставити умовини.
— Торік тури академічної та рок-музики «З вірою і любов’ю», що проходили під вашим патронатом, стали подією в культурному житті країни. Ця ініціатива матиме продовження?
— Ми б дуже хотіли, особливо у східній Україні. Ми відчували, а тепер ще й переконалися, що нині наш народ потребує отого відчуття краси, відчуття духовних вартостей. Музика — мистецтво, яке може сягнути людських душ дуже глибоко і допомогти людині бути собою. Мені здається, що під цим оглядом концерти академічної та популярної музики відіграли велику роль. А для нас це є служіння людям, може, трохи нетипове, бо паства сподівається проповідей від Церкви. А тут до неї заговорила краса у формі музики. Я б дуже хотів дати людям пережити цю красу, що несе музика. Саме життя нам диктує, що треба послужити. У який спосіб, покаже час.
