Прихід Нового року для наших пращурів був набагато значущою подією, ніж зміна календарного циклу. Згадаймо, що Новий рік протягом п’яти століть — із 988 до 1492 років — святкувався 1 березня, і відзначали його як весняне сонцестояння, звідси й образ ластівки в новорічних щедрівках. Для українського народу з прадавніх часів календар вважався священним, адже він був пов’язаний із космосом: небом, Сонцем, Місяцем, зірками. Критеріями виміру часу служили небесні світила, які, за легендами, були дані людям саме для цього. Незважаючи ні на що, ми продовжуємо святкувати Новий рік і за старим стилем 13 січня, який несе нам бездну кращих традицій із глибинним значенням.
Наші пращури вірили, що в ніч на Новий рік небо відкривається, тому прохання і надії в цей час мають особливу магічну дію. Вони закладають імпульси на цілий рік, визначають його успішність. Особливу силу мали прохання за загальне благо, адже тільки в тій спільноті, де кожен думає одне про одного, знайдеться мир, добробут і щастя для кожного.
МИТЬ ПОМІЖ ДВОХ СВІТІВ
— Новий рік ставав символом народження нового сонця, згодом трансформувався в народження нового Бога, і на українському ѓрунті набув значення щедрого вечора із багатою кутею, тобто маємо синтез багатовікових традицій, — розповідає фольклорист, кандидат філологічних наук Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнологій ім. М.Г. Рильського Олена Чабанюк. — Звичайно, як і будь-яке народження, в народі народження року відзначалося досить радісно, з піснями й жартами, іграми та переодяганнями. Фактично традиція переодягання на свято Старого нового року, на Маланки (13 січня), збереглася й до сьогодні на широкій території країни: із східних регіонів — Луганщини і Донеччини — аж до Західних. (Нині навіть зустрічається переодягання парубка не тільки в Маланку, а й у сучасників — народних депутатів, які дають багато приводів для щирого народного гумору.) Ці метаморфози у наших пращурів пов’язувалися перш за все із містикою часу. Переодягання символізувало прихід потойбічних сил, демонів, предків. Вважалося, що на Новий рік зникає межа поміж живими і мертвими, відбувається космогонічне єднання — матеріалізація непроявленого світу. І сама містерія полягала в тому, щоб вловити цей час поміж старим і новим роком, прорватися в майбутнє, передбачити й побачити його. Саме тому тільки на новорічне свято дозволялося дівчатам ворожити, оскільки до цієї процедури в Україні ставилися з насторогою. На Харківщині зберігся звичай, коли дівчата виходять до воріт із кутею долю закликати, проте там традиції наклалися сучасні реалії: дівчата прислухаються, з якого боку почують гудок потягу, вірять, що туди й заміж підуть.
До звичаю переодягання належить традиція водити «козу». Хлопці та дівчата водять Маланку з козою, здавна ця містерія включала в себе ще і орача, сівача, діда, цигана, циганку і чорта. Той, кому припадає бути «козою», одягає кожуха (вовною догори), чіпляє ріжки та хвіст. Рукави кожуха повинні звисати донизу — це ніби передні ноги кози. Коза також являє собою символ багатства й достатку: «Де коза ногою, — там жито копою, де коза не буває, там все помирає», — говориться в щедрівці.
ГРА В МАЙБУТНЄ
«На Початку було Слово», — каже християнське віровчення. Досить важливого значення набуває в новорічних звичаях слово як проявлена енергія, код, завдяки якому відбувається «сакральна матеріалізація». Цим пояснюється й звичай співати колядки, щедрівки з побажаннями добра, благополуччя і щастя в новому році. «Сієм, вієм, посіваєм,/ З Новим роком вас вітаєм./ На щастя, на здоров’я, / На Новий рік! Щоб вам вродило краще, ніж торік. / Коноплі під стелю, /А льон до коліна, /Щоб вам, господарі, Голова не боліла!» — йдеться в одній із щедрівок.
Ще одна особливість — перший день нового року — свято Василя (14 січня). Василь — покровитель землеробства, тому зранку намагалися засіяти оселі збіжжям. Саме тому склалася традиція посівальників і особливо дітей-хлопчиків та молодих чоловіків, які із своїми побажаннями та засіяною жито-пшеницею несли в дім добро, за що люди щедро віддячували щедрувальників.
— Особливого значення набуває і святковий стіл, за яким господарі зустрічають Новий рік, — він символізує вівтар. Неспроста на ньому таке різноманіття свинини — ковбас, кров’янок, — бо кабан був для українців тотемною твариною, — каже Олена Чабанюк. — Був звичай батькові ховатися за миску з пирогами й запитувати у дітей, чи бачать вони його, а у відповідь лунало: «Ні, не бачимо»— «Так щоб і на наступний рік ви мене не бачили», — казав батько. Як з’ясувалося, цей звичай існував ще в поганські часи на острові Рюген, де була традиція зносити з кожного дому по хлібині і викладати їх горою, за якою ховався жрець племені. Він перепитував, чи бачать його люди, на заперечення жрець висловлював побажання, щоб і наступного року його не бачили. Це був знак щедрого врожаю і на наступний рік. Існував звичай на Щедрий вечір закликати до святкового столу і Мороз зі словами: «Морозе-морозенку, іди до нас кутю їсти, а коли не йдеш, то й на Петрівку не приходь». Разом із ним закликали й ведмедя, й вовка, і хуртовину. Надзвичайно цікавий звичай був перевтілення господаря в самого Бога, і в цьому є щось справді сакральне: господар як Творець. Господар, беручи пироги, ходив навколо хати, й коли домашні бачили його у вікно, то запитували: «Хто там?» Він відповідав: «Бог». Тоді родичі з хати відповідали: «Щоб і на наступний рік Ти до нас приходив». І таких новорічних містерій є безліч. Головне, щоб було бажання брати активну в них участь, не тільки словом приваблювати успіх і добробут в наступному році, а розігрувати, проживати їх, на відміну від пасивності сьогодення.
Був ще один важливий звичай. На Щедрий вечір, як засяє зоря, господар дому запалював свічку й обкурював хату ладаном, очищаючи її від злих сил. За віруваннями наших предків, цей вечір мав слугувати символом щедрості та багатства. Виконуючи різні обрядові дії, вважали, що й рік буде таким же щедрим, як і цей вечір.
Новий рік особливий ще й тим, що людина підсвідомо чи свідомо підводить підсумки минулого і ніби набирає силу для майбутнього, а тому прагне об’єднатися з найріднішими людьми, запитати пораду у старших. Тому не дивно, що з давніх-давен саме на різдвяні й новорічні свята космогонічне мислення праукраїнців, які уявляли себе зв’язковою ланкою поміж пращурами й наступними поколіннями, загострювалося, перетворюючись на культ предків. Пращурів почитали і за різдвяним столом, залишаючи зайві ложки, щоб вони «приходили вечеряти», їх вбачали в пошані дідуха, який був ніби від того зерня, яке виростили й зібрали для нащадків праотці та передали в майбуття. Це ж закладалося і в традиції різдвяної куті, що варилася на зерні з узваром.
СИМВОЛІЧНІ НОВОРІЧНІ ПРИКРАСИ
Cправжні українські прикраси, які можна було побачити в будинках на Святвечір, — витинанки. Технологія їхнього виробництва знайома нам іще з дитинства. Витинанки вирізаються зі складеного кольорового паперу на зразок звичних для нас сніжинок, проте споконвічні витинанки мали набагато глибшу символіку. Домінантними образами для витинанок були дерево й птахи.
— Символ дерева зустрічається й на рушниках, й на розписах стін. Так зване дерево роду — це той зв’язок із предками, який дає силу для життя, воно символізує й модель світу, його два світи: проявлений — ява і непроявлений — нава. А птахи — провісники добра, посередники поміж світами, — розповідає заступник директора Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» етнолог Тетяна Пошивайло.
З давніх-давен українці більше вклонялися перед силою могутнього дуба. Звідси й приказки: «Здоровий, як дуб». Ялина ж, навпаки, вважалася на Україні деревом смерті, у дворі її ніколи не садили, чого не можна сказати про сосну. Традиція ставити в домі ялинку прийшла до нас тільки в 1699 році, коли за указом Петра І святкування Нового року перенесено з 1 вересня на 1 січня. Проте традиція прикрашати дерево має давнє українське коріння. За віруванням праукраїнців, кожне дерево мало дух, і саме його задобрювали пращури, коли прикрашали гілля дерев печивом, яблучками, грудочками цукру. Ці традиції відчуваються і в формуванні ікебани. Все необхідне для прикрашання новорічного столу ікебаною можна зібрати на природі, прогулюючись, скажімо, зимовим лісом. Знадобиться, приміром, гілка сухого дерева, наприклад, того ж символу сили — дуба, незвичної форми, гілка сосни, туї чи ялівця, а також шишки — широке поле для імпровізації підкаже сама природа. Якщо дотримуватися технології виготовлення, то варто просушити і гілку дерева, і шишки кілька днів біля батареї.
— Краще за все викладати композицію ікебани в плетеному кошику на оазисі — флористичній піні, яка попередньо пропитується водою, завдяки ній гілки ялини чи сосни довго триматимуть свій колір і хвою, — розповідає флорист-дизайнер студії дизайну «Квіткова казка» Тетяна Тимченко. — Центром композиції може стати суха, заздалегідь просушена гілка, навколо якої вже викладаються гілки із хвоєю з урахуванням особливостей їхньої форми. Центром композиції ікебани може стати й підсвічник із високою свічкою. Зверху композиція прикрашається новорічними прикрасами та шишками. Суху гілку та деякі гілки хвої можна обприскати золотим, білим чи срібним спреями, яких сьогодні на ринках представлено в достатній кількості. І неповторна прикраса для новорічного столу, зроблена власноруч, вам гарантована.
Якщо звернутися до споконвічних традицій, то на сволоку наші пращури поруч із новорічним дідухом вішали так званого солом’яного «павука». Вважалося, що саме він світ заснував. Він являв собою своєрідну модель світобудови і вважався гармонізатором простору. Наші прабабці вірили, що, постоявши під павуком, можна було позбутися негативу, а жінки, які довго не могли завагітніти, стояли під таким витвором із надією, що це посприяє швидшому зачаттю дитини. Окрім магічних впливів, павук дійсно виглядає як незвична прикраса — прозора, легка, геометрично досконала фігура.
— У цілому прикраси, виготовлені із соломи, в Україні були досить поширені, з неї робилися янголята, різдвяні зірочки, дзвоники, коники тощо. Їх часто дарували одне одному, наприклад коня, із побажанням завжди бути на коні. Виготовити ж солом’яного «павучка» досить легко самому. Для цього знадобиться 12 соломин однакової довжини, попередньо вимочених в киплячій воді та просушених, — розповідає член Національної спілки народних майстрів України Ірина Білай. — Спочатку за допомогою голки-циганки потрібно одягти на нитку 4 соломини, сформувати квадрат, зафіксувавши край вузлом. Потім, взявши за основу кожне ребро квадратів, зробити 4 трикутники, закріплюючи їх навколо ребра обертами: перший і третій трикутник у бік — до себе, а другий і четвертий — від себе. Наступним кроком буде поетапне з’єднання протилежних трикутників і фіксування їхньої основи. Виходять дві піраміди, з’єднані однією основою.
Саме з таких елементів, малих павучків, складається великий павук, який формується із поетапного поєднання одного, чотирьох, восьми й дванадцяти в одну велику конструкцію. Розміщували павучка зазвичай на сволоку або посеред хати з побажанням оновлення у новому році.
