Приємно, що наш заклик підтримати студентську ініціативу з присвоєння Донецькому національному університету імені Василя Стуса підтримало стільки людей. За рік на нашому сайті ми зібрали майже 1000 підписів! Вони надходили не тільки з України, а й з усього світу: й від таксиста з Нью-Йорка, і від професора з Новосибірська. За рік ми опублікували десятки листів під рубрикою «Чому Стус?» І хоча кінцевого результату відкритий лист студентів ДонНУ ще не досяг, ідея живе і розвивається. Ми згадали не тільки Стуса, а й людей, з якими він спілкувався, на кого мали вплив його ідеї. Проте на яких ідеалах, принципах і цінностях могла сформуватися така незламна постать? Хто мав вплив на світогляд Василя Стуса? Про вчителя видатного поета — в матеріалі нашого читача Володимира ЧІКАЛІНА.
Про Героя України Василя Стуса написано багато. Зовсім мало про людей, які причетні до формування особистості, літературного смаку майбутнього поета. Маю на увазі подружжя учителів середньої школи №75 міста Донецьк Марію Лісовську та Костя Тесленка. Марія Павлівна викладала українську мову, Кость Макарович — українську літературу. Давши путівку в літературне життя Василю Стусу, вони з часом стали відомими на Донеччині письменниками, які в співавторстві написали багато художніх творів.
Я цю школу пам’ятаю з того часу, коли вона була в руїнах. Чи то наші спалили її під час відступу війська, чи то німці. Старожили селища шахти №10-біс — гірняцької столиці — дотримувались різних версій. Ми ж, малеча, на руїнах колишньої школи грали у війну.
Одного дня, прийшовши до неї, побачили дерев’яний паркан, за яким під охороною червоноармійців працювали полонені німці... Вони не були схожі на тих страшних ворогів, яких ми бачили в кіно. Навпаки, вони нам усміхались, а інколи підходили до щілин у паркані й пропонували нам окраєць хліба в обмін на пачку махорки, яку ми «позичали» у батьків. Вони й відбудували школу, в якій учився Василь Стус, а через кілька років довелось і мені з восьмого класу сісти за її шкільну парту.
Саме до цієї школи після завершення навчання на філологічному факультеті Харківського університету в далекому вже 1946 році отримало призначення молоде подружжя Кость Тесленко й Марія Лісовська. Саме вони прищепили любов до рідної землі й українського слова багатьом випускникам школи №75.
Мій брат Олександр навчався в одному класі з Василем Стусом. Від нього часто чув: «Василь Стус сказав, а Костя (так поза очі називали Костя Макаровича Тесленка) відповів...» Майже кожного дня в розповідях брата про шкільне життя фігурувало прізвище класного керівника Тесленка. У мене склалося враження, що всі учні дуже поважали й любили цього вчителя.
А одного дня сам переконався в цьому. Мій брат повернувся зі школи засмучений. Пояснив: Тесленко стояв на зупинці тролейбуса біля залізничного вокзалу. Несподівано з машини зіскочив один із «рогів», край якого вдарив по голові класного керівника. «Швидка допомога» відвезла його до лікарні. Звістка про це облетіла учнів Тесленка. Василь Стус запропонував однокласникам відвідати Костя Макаровича, коли той повернувся додому. Брат і мене взяв з собою.
Подружжя вчителів проживало в одноповерховому бараку, де переважно проживали родини шахтарів. Перед хвірткою Василь звернувся до однокласників: «Піду попереджу Костя Макаровича про те, що прийшли його відвідати».
Мою увагу привернули мальви, які прикрашали невелике подвір’я. Такі квіти я бачив лише біля хати своєї бабусі в селі Веселий Кут на Київщині. А в нашому шахтарському селищі їх чомусь не вирощували.
— Заходьте, — запросив Василь, коли повернувся до нас.
Ми увійшли до невеликого приміщення, значну частину якого займала плита, яку топили вугіллям. Родинам вчителів, як і шахтарів, завозили його з шахти №10-біс безкоштовно. На плиті закипав чайник. На стінах аж до стелі — полиці з книгами. Із саморобної етажерки голубим оком індикатора настройки зиркнув на нас радіоприймач «Рекорд», який мала не кожна шахтарська сім’я. У нас вдома був дводіапазонний, який не брав «голос Америки». У мого друга, сина вчителя математики й фізики нашої школи, ми інколи теж по «Рекорду» вечорами слухали «ворожі» голоси.
Голена голова Костя Макаровича була перев’язана бинтами. Він підвівся з-за столу й усміхнувся: «Втік з лікарні. Вдома швидше рана загоїться. А ви сідайте, хто де зможе». Стільців вистачило не всім. Я став у куточку, звідки роздивлявся учителя, про якого чув так багато добрих слів. Трошки нижче середнього зросту, широкоплечий, кароокий, він мені відразу сподобався. А тим часом господар звернувся до Марії Павлівни: «Чим ми пригостимо шановну громаду?»
Пили чай з сушками та цукерками. Коли зібралися додому, Кость Макарович потиснув руку й мені. Я потім довго пишався таким проявом уваги.
А потім через кілька років доля звела з цим подружжям учителів за таких обставин. У восьмий клас пішов до середньої школи №75. Дуже зрадів, що нашим класним керівником став Тесленко. Його уроки з української літератури стали улюбленими для всіх моїх однокласників. Кость Макарович відкривав для нас по-новому Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Павла Тичину, Володимира Сосюру... Він викладав предмет, що під впливом уроків Костя Макаровича почав писати вірші, які певною мірою вплинули на обрання професії журналіста. На випускному вечорі я зачитав щось дуже патріотичне з свого творіння. На ньому був присутній кореспондент шахтарської багатотиражки, який сказав: «Я переходжу працювати на обласне телебачення, а тебе запропоную на своє місце». «Сватання» відбулось. Але попрацював у газеті лише місяць: на цю посаду призначили випускницю факультету журналістики, а «доморощеному» газетяру без стажу й досвіду запропонували звільнитися...
Повертаючись до розповіді про постать учителя поета, додам декілька штрихів до його портрета. На уроки вчитель приходив у костюмі. А коли з нами вирушав на природу, до посадки обабіч залізниці Донецьк — Маріуполь, одягав вишиванку й солом’яний бриль. І хоча ніхто з наших знайомих так не одягався, ми поважали Костя Макаровича й за таку оригінальність. А ще за те, що завжди й скрізь розмовляв виключно українською мовою, яка за тих часів ще не була державною.
Востаннє бачив свого класного керівника в його новій квартирі на одній із центральних вулиць шахтарської столиці. На той час він працював відповідальним секретарем літературного альманаху «Донбас», був уже відомим донецьким письменником. Я завжди з хвилюванням читав оповідання, повісті, романи, написані в співавторстві з дружиною. Бо впізнавав у літературних героях риси тих людей, які жили поруч із нами.
Коли останній раз був у Донецьку, брат повідомив, що Кость Макарович пішов із життя. Олександр показав світлину, на якій учитель був серед випускників його класу. Я поцікавився, чому на фото немає Василя Стуса. «А він чомусь не побажав фотографуватися», — відповів брат. Пізніше, коли ближче познайомився з творчістю поета, спогадами про нього, зрозумів причину такої відмови: вже тоді він відчував себе «чужим» серед однокласників з їхніми донецькими відчуттями інтернаціоналізму й особливого менталітету, кажучи сьогоднішньою мовою. А з іншого боку, Донбас загартував характер Василя Стуса, сформував його як особистість, як поета...
У цьому я мав можливість переконатися на такому прикладі. Розповів про це докладніше. На той час у Донецьку друкувалися кілька газет. Я передплачував «Комсомолец Донбасса»: при редакції працювало літературне об’єднання, де заняття з нами проводив поет Євген Летюк. На шпальтах молодіжки друкувалися вірші таких відомих донецьких поетів, як Павло Безпощадний (це його відомий політик при відкритті в Донецьку олімпійського стадіону назвав Безсмертним), Микола Рибалко, Микола Анциферов, Микола Домовитов, а інколи кращі твори членів літоб’єднання. Але я особисто вперше надрукувався в іншій газеті — «Социалистический Донбасс», яку виписував мій батько-шахтар. Звісно, мій перший вірш був присвячений праці гірників: бо після закінчення школи пішов батьківською стежиною.
Якось, перебуваючи на курсантських канікулах у рідному місті, перечитував український варіант цієї обласної газети — «Соціалістичний Донбас», яку позичив у сусіда. У номері за червень 1963 року звернув увагу на вірш Василя Стуса, де були такі рядки:
Ти вже не згинеш,
Ти двожилава,
Земля, рабована віками,
І не скарать тебе
Душителям
Сибірами і Соловками.
Подумав тоді: невже це той самий Василь, якого бачив кілька років тому на квартирі свого колишнього класного керівника Костя Макаровича. Мій брат підтвердив: це наш Василь розповів, що той закінчив історико-філологічний факультет Донецького педагогічного інституту, викладав українську мову й літературу в одній із шкіл під Горлівкою. А нещодавно зустрів його на залізничному вокзалі Донецька. На той час Василь Стус звільнився зі школи, переїхав до нашого міста, трохи попрацював підземним плитовим на сусідній шахті. А потім його взяли літературним редактором до газети «Соціалістичний Донбас».
Скажу відверто: ті поетичні рядки вразили мене. До того часу я ще жодного разу ніде не читав про те, що за нашої радянської дійсності може бути якесь поневолення Сибірами, Соловками... А через багато років зрозумів: ті рядки, написані поетом ще в 1963 році, вже на той час були пророчими, своєрідним епіграфом першої поетичної збірки «Зимові дерева», яка вийшла друком вже в столиці, керівництвом до дії. Маю перш за все його заклик: «Хто проти арештів невинних людей — встаньте!», який Василь Стус виголосив у київському кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»...
Той заклик — прояв мужності, сили духу поета-патріота, яку не зламали ні переслідування «органів», ні Колима, ні сибірська в’язниця у Пермській області, з якої він пішов у безсмертя...
На Донеччині чимало роблять для увічнення його пам’яті. Так, у Горлівці створено в 2002 році Історико-літературний музей Василя Стуса, на алеї його імені встановлено пам’ятний камінь. Багато робить для увічнення пам’яті великого громадянина й поета Донецький музей Стуса.
На жаль, поки майже нічого не робиться для увічнення пам’яті учителів поета, відомих на Донеччині письменників Костя Тесленка й Марії Лісовської. Вони безпосередньо причетні до формування особистості й літературного смаку поета Василя Стуса, вони заслуговують принаймні пам’ятної дошки на будинку в Донецьку, де останніми роками жили.
Коли підготував матеріал до друку, мені зателефонувала співробітниця Донецького музею Василя Стуса. Вона повідомила, що його співробітники ініціюватимуть клопотання про увічнення пам’яті учителів поета.
