Дні новорічних та різдвяних свят — це найкращий час для людини замислитись про вічне, про невичерпні духовні джерела доброти в кожній душі. Зрештою, про сенс нашого буття. Поділитися своїми міркуваннями напередодні цих світлих днів радості та внутрішнього очищення редакція нашої газети попросила доктора філософських наук, професора Сергія Кримського — видатного вченого, мудру, добру та енциклопедично освічену людину, чиє ім’я вже багато років користується заслужено високою повагою й незмінною прихильністю читачів «Дня».
Ми розмовляємо з Сергієм Борисовичем в День святого Миколая, який, власне, й відкриває цикл новорічних та різдвяних свят, коли нас осяює дух святкового величання добра та чекання благодаті Різдва. Тобто в атмосфері такого настрою, який налаштовує не на чисто розсудкові міркування і традиційні газетні жанри. Тому хотілося б, щоб читач сприйняв усе те, що буде сказано далі, не як звичайне інтерв’ю, а скоріш як святкові медитації та побажання.
— Апостол Павло, — зазначив Сергій Борисович Кримський, — звертаючись до людей напередодні Різдва, говорив: «Бажаю вам любові та духа тиші». Приєднуючись до цього, ми будемо мати на увазі ту тишу свідомості, в якій тільки й здійснюється спілкування з вищими силами; ту тишу, яку не затьмарює марнота політичної риторики чи суєтне базікання мобілок; ту любов, що вбачає сенс життя в тому, щоб зробити щасливою хоч одну людину. Тут йдеться про земне прилучення до неба, що орієнтує громадян на надійні почуття, згадуючи про які поет бажав людям: «Хай буде добрим розум ваш, а серце мудрим буде!».
Ця позиція дозволяє нам звертати свої життєві надії на обирання своїми партнерами добрих людей. Адже ідеї, навіть дуже привабливі, можна обертати на різні боки, в тому числі — й на недостойні (!), а людські якості добрих людей протистоять усяким спробам егоїстичного використання їх. Не випадково добрі особи означені любов’ю дітей та оспівуються в кантатах Баха й духовних концертах Веделя. З цих особистостей формуються святі, які є опорою буття в будь-яких витворах повсякденності.
Ви скажете: чи не є наївністю покладатись на рятівну функцію добрих людей, які пережили дві світові війни, Голодомор, фашизм та сталінський терор? Але навіть наївність може в непросту епоху ХХІ століття набувати сили трави, що навесні рве асфальт.
Цією силою самоствердження життя і можна пояснити думку Федора Достоєвського, який вважав, що людство захистить себе на Страшному Суді романом «Дон Кіхот», де показано, як голубине серце Лицаря Печального Образу перемагає навіть смерть. Вмираючи, він чує голос принцеси Тобоської, Дульсинеї, яка виявляється не примарою життя, а принцесою мрії — й саме вона заявляє Дон-Кіхоту, що, незважаючи на усі його поразки, вона живе його прикладом; вона благає вмираючого: «Сіньйор, не вмирайте! Та скажіть мені хоч декілька слів на вашій лиицарській мові, і я буду щаслива все життя!».
Добре серце лицаря і є суттю того кардіоцентризму української нації, який дозволяв формувати її долю в будь-яких драматичних обставинах та долати небезпеку у важких історичних випробуваннях.
