Вчора ініціативна група українських інтелектуалів надіслала відкритий лист прем’єр-міністру України Юлії Тимошенко з приводу подолання комунікаційного розриву між Україною та світом. «Турбота про національну культуру, її поширення в світі, забезпечення розгалужених і ефективних культурних комунікацій є святим обов’язком кожної держави. Глобалізаційні процеси тільки актуалізують це завдання. Без чіткої стратегії та активної політики в цьому напрямі нація ризикує залишитися непізнаваною та нецікавою для інших», — йдеться у зверненні. А за день до того автори листа зібрали в книгарні «Є» небайдужих до піднятої ними теми на круглий стіл під назвою «Українська культура і світ: як подолати комунікаційний розрив?», на якому за участю професора Києво-Могилянки та редактора інтернет-видання «ЛітАкцент» Володимира Панченка, шеф-редактора журналу «Український тиждень» Юрія Макарова, директора видавництва «Темпора» Юлії Олійник, львівського поета, есеїста і перекладача Остапа Сливинського та інших ініціаторів, обговорювали (крім іншого) питання сприяння перекладацьким програмам в та відкриття й підтримку Українських культурних центрів за кордоном.
Треба сказати, що питання ці піднімаються не вперше і не тільки цією ініціативною групою.
Вже давно про необхідність Українських культурних центрів, кафедр україністики говорить Оксана Пахльовська і звертається з цими пропозиціями до уряду (при чому почала вона звертатися задовго до того, як його очолила Тимошенко). Проте зрушень поки що немає. До того ж, на цьогорічному Форумі видавців у Львові за сприяння Британської ради та фонду «Open Ukraine» було проведено дискусійний сніданок з українськими та зарубіжними письменниками, перекладачами та книговидавцями на тему «Що потрібно українській літературі, аби бути успішною за кордоном». Один з російських письменників тоді сказав: «Хлопці, та чого ви бідкаєтесь?! За вашими Курковим, Дерешем, Андруховичем на полиці європейських книгарень не проб’єшся! Захожу в центральну книгарню Парижа — а там все Курковим заставлено!»
Такий факт не може не радувати. Але, на жаль, цей успіх — заслуга виключно самих авторів та видавництв. Підтримка української літератури в зарубіжних країнах залежить від якості роботи конкретного посольства, а не від державної програми. Разом з тим, для більшості українців українська література — це, в першу чергу, Шевченко, Франко, Леся Українка... Хотілося б, щоб саме з ними в світі асоціювалася Україна. А тим часом, останній англомовний переклад Шевченка талановитої перекладачки Віри Річ, передмову до якого написав Іван Дзюба, вийшов накладом... 500 примірників. Ось така присутність нашого генія в світі.
З цими аргументами літератори і звертаються до уряду, ставлячи собі за мету зустрітися і обговорити згадані проблемами з відповідними відділами і департаментами МЗС, Мінкульту, МОНу.... Проте навіть на круглому столі було чимало скептиків. По-перше, хороша справа початок, але основне питання в реалізації ідеї. По-друге, великі сумніви викликає адресат, і навіть не тому, що МЗС не в прямому підпорядкуванні голови уряду. Швидше, справа в ціннісних орієнтаціях і уряду, і МЗС.
За влучним збігом, саме в тому залі книгарні, де проходив згаданий круглий стіл, розміщений великий стелаж з підручниками різноманітних іноземних мов — від традиційних для вивчення англійської, німецької, французької, італійської до менш популярних чеської, китайської, арабської... Цей факт здався до певної міри відповіддю на одне з питань, яке ставили учасники круглого столу: наскільки Україна відкрита для світу та світової літератури? Сумніву немає, Україна хоче знати світові інтелектуальні здобутки. І знає. Проте цей інтелектуальний зв’язок зі світом здебільшого односторонній. І великою мірою з нашої ж вини, і вини тих, кого ми обираємо.
