Обрання Хермана ван Ромпея президентом Ради міністрів Європейського Союзу, а також баронеси Кетрін Ештон верховним представником ЄС із закордонних справ, безумовно, акцентує, що біля керма ЄС перебувають держави-члени. Вони розпоряджаються його установами у своїх власних інтересах. ЄС не є супердержавою, що сміливо вступає на новий шлях.
Президенту Франції Ніколя Саркозі не доведеться конкурувати з якимись брюссельськими вождями за загальну увагу. Німеччині не доведеться боротися зі своєю зростаючою замкненістю або демонструвати свою післявоєнну демократичну позицію, за будь-якої можливої нагоди виражаючи відданість європейській ідеї. Велика Британія може бути впевненою в тому, що її глобальна роль так і буде пов’язана з прагненням бути «Дживзом» Білого дому.
Найкраще, чого можна чекати від призначення двох нових стриманих європейських лідерів, так це якісніше та послідовніше управління бізнесом ЄС. Ван Ромпей отримає можливість здійснити більш масштабні задуми, ніж за шестимісячний термін національного президентства. А леді Ештон зможе спробувати з’єднати політику та ресурси у зовнішній політиці Європи.
Однак, хай там що зазначено в Лісабонській угоді, поки ще не зрозуміло, чи має Ештон повний контроль над зовнішнім бюджетом ЄС або призначеннями на нову дипломатичну службу. Їй доведеться грати роль важкої руки, і можна чекати, що її постійно смикатиме за лікоть президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу, який мав великий успіх у діленні робочих місць. Але в міністрів закордонних справ з’являться великі підозри, якщо раптом вони вирішать, що Єврокомісія займається питаннями зовнішньої політики.
Із досвіду минулих років у нас є п’ять керівних принципів, яких необхідно дотримуватися в тому випадку, якщо ми хочемо домогтися ефективнішої європейської присутності на світовій арені кожного разу, коли на порядку денному з’являтимуться питання іноземної політики та політики безпеки.
По-перше, ми повинні повірити в те, що речі, які являють собою найбільший інтерес для Європи, також можуть бути й кращим варіантом для наших відносин із найближчим союзником — Сполученими Штатами. Наприклад, ми повинні прагнути до запобігання мілітаризації ядерної енергії в Ірані, більше як європейці, через свої власні побоювання, а не тому, що ми є союзниками США.
По-друге, наша риторика щодо нашої ролі як міжнародного партнера Америки в досягненні миру не повинна дуже далеко йти від реальності. Дійсно, нині ми прагнемо вступити в союз із Венерою, а не з Марсом, і інша частина світу повинна бути дуже вдячною нам за це. Однак у цьому питанні ми перебуваємо дуже далеко.
Річ не в тім, що Європа не витрачає достатньо коштів на тверду владу, а в тому, що ті кошти, які вона насправді витрачає, — приблизно 200 млрд. євро — використовуються дуже погано. ЄС необхідна загальна згода з військових закупівель для придбання вертольотів, транспортних літаків, засобів зв’язку для районів бойових дій та безпілотних літаків-розвідників, що необхідні для проведення операцій у XXI столітті.
Із позицій історії, етики та безпеки, Африка повинна розцінюватися як особлива зона європейської відповідальності. Ми повинні організувати допомогу, налагодити дипломатичні відносини та миротворчі операції для підтримки стабільного розвитку, хорошого управління і регіонального співробітництва на континенті.
По-третє, в тих питаннях, де у Європи наявна серйозна внутрішня політика, буде простіше встановити і серйознішу зовнішню політику. Кращим прикладом тут є енергетична політика та відносини з Росією, яка хоче мати сферу впливу навколо своїх кордонів.
Розв’язання питання з Росією, ймовірно, виявилося найбільшим провалом у спробі сформувати європейську зовнішню політику. Для розробки такої політики необхідне створення єдиної енергетичної політики. Баронесі Ештон буде необхідно зайняти жорстку позицію стосовно Росії та держав-членів, які ставлять Європу в залежність від торгових інтересів своїх національних енергетичних компаній.
По-четверте, європейська зовнішня політика найефективніше виявляє себе поблизу власних кордонів. Ми знаходимося в найкращому становищі у своєму власному оточенні, але разом із тим і в найгіршому. Найбільшим успіхом зовнішньої політики Європи було розширення ЄС. Воно підтримало і об’єднало зміни в режимі без застосування зброї, стабілізуючи тим самим ситуацію на європейському континенті.
Але робота ще незавершена. Перспектива членства в ЄС лежить в основі політики ЄС на західних Балканах, де ми починаємо демонструвати небезпечне небажання застосовувати жорсткі умови (наприклад у Боснії та Герцеговині). Ми виступаємо за «європейське визнання» України, однак не за її членство в ЄС. Знайдіть відмінність!
Понад сорок років тому ми дали зобов’язання обговорити членство Туреччини, як тільки ця країна стане повністю демократичною, з відкритою економікою та повагою до прав людини і правових норм. Відмовити Туреччині в членстві було б для Європи еквівалентом виключення себе з будь-якого серйозного розв’язання глобального питання. Ми б відмовили країні, яка є значущою регіональною державою, важливим членом НАТО і ключовим енергетичним центром. Нас би звинуватили в спаленні, а не зведенні мостів до ісламського світу. На жаль, автор і поет ван Ромпей висловився проти членства Туреччини в набагато жорсткішій формі, ніж цього можна було б очікувати від автора ніжних хайку.
Моя остання політична рекомендація полягає в тому, що Європа не є й ніколи не стане супердержавою. Ми не встряваємо у всі питання, на відміну від США. Нам не потрібна політика, що зачіпає всі проблеми у всіх регіонах. Однак там, де проблема зачіпає якусь іншу область, а також, коли проблемний регіон знаходиться в безпосередній близькості від нас, нам необхідно мати політику, яка мала б за собою щось більше, ніж просто погодження з рішенням Америки щодо того, якою повинна бути ця політика, як, наприклад, у випадку з Близьким Сходом. Сьогоднішнє затишшя на Близькому Сході за принципом «не війна і не мир» не життєздатне, так само, як неможливе або небажане і рішення про наявність однієї держави.
Що ж ми можемо зробити, щоб підштовхнути вперед розв’язання проблеми в регіоні, де Америка знову бере участь, але її не поважають, а Європа не бере участі зовсім? Принаймні, ми могли б розробити свою власну політику, починаючи з прагнення покласти кінець фрагментації Палестини та палестинців між Західним берегом, Сектором Газа та Східним Єрусалимом. Чи матиме значення, якщо позиція Європи відрізнятиметься від позиції США? Відверто кажучи, ні.
Два тижні тому, коли Обамі довелося вибирати між зустріччю АСЕАН та святкуванням 20-ї річниці падіння Стіни в Берліні, він ухвалив рішення їхати до Азії. Чи зробить Європа досить для того, щоб наступного разу, коли з’явиться такий вибір, змінити його думку? За нинішніх реалій ми ризикуємо зробити Європу політично недоречним, успішним митним союзом із зовнішньою політикою в швейцарському стилі та групою капризних недалекоглядних лідерів.
Кріс ПАТТЕН — останній британський губернатор Гонконгу й колишній комісар ЄС із зовнішніх зв’язків, нині є ректором Оксфордського університету.
