Досягнувши пенсійного віку, я маю повне право вважатися сварливим старим. Виглядає так, що я повинен докучати своїм дітям і студентам в Оксфордському університеті, ректором якого я є, своїм бурчанням про те, як все навколо приходить у занепад. Однак насправді я бачу те, що відбувається, інакше.
Я сам навчався в університеті у 1962 році. Мій перший рік навчання співпав із «Карибською кризою». Здавалося, що світ на порозі ядерної катастрофи. Це були ті дні, коли безпека світу засновувалася на концепції, відомій під акронімом ВГУ — Взаємно гарантоване знищення. Чи був той світ гіршим і небезпечнішим, ніж сьогоднішній, коли наші головні проблеми з ядерною зброєю пов’язані з тим, щоб запобігти його швидкому поширенню й укріпити угоди, які утримували світ від війни протягом останнього покоління?
Коли я закінчував Оксфорд, то як студент поїхав до США у штат Алабама. Якщо ви пам’ятаєте, якраз тоді Річард Ніксон відвідав святкування незалежності у Гані. На святковому прийомі він підійшов до одного з гостей, прийнявши його за місцевого жителя, і запитав, як це мати право голосу та бути вільним у рамках правових норм. «Я не знаю, — відповіла людина, — я з Алабами».
За час мого дорослого життя ми еволюціонували від вбивства активістів кампанії за цивільні права в США до обрання чорношкірого президента. Тут, загалом-то, немає про що і побурчати.
У інших країнах деякі з наших найгостріших проблем мають свого роду гегельянську якість. Вони є результатом розв’язання старих проблем або старих успіхів. Узяти хоча б наймасштабнішу проблему, з якою ми стикнулися, й яка заслуговує на право називатися екзистенціальною: глобальне потепління та зміна клімату.
За минуле століття світ став багатшим; його населення збільшилося у чотири рази; кількість міського населення зросла у 13 разів; і ми стали споживати набагато більше. Споживання води виросло у дев’ять разів, а споживання енергії — у 13. Обсяги промислового виробництва збільшилися у 40 разів у порівнянні з початком XX сторіччя.
Однак (це є справжнім потрясінням) викиди вуглекислого газу зросли у 17 разів. У цьому криється найсерйозніша проблема, з якою ми стикнулися — непередбачений результат від збільшеної економічної активності та процвітання.
Я стежу за підготовкою до грудневого саміту у Копенгагені, в ході якого ми спробуємо знайти нову глобальну угоду із боротьби зі зміною клімату, й це не робить мене сварливим. Нарешті великі гравці почали серйозно ставитися до проблем. США більше не намагаються вдавати, що проблеми просто не існує. Президент Барак Обама та його радники не заперечують наукового свідчення того, що відбувається зі всіма нами. Політики Китаю, схоже, зі всією серйозністю ставляться до своїх зобов’язань зі скорочення викидів вуглецю у своїй економіці, зростаючій неймовірними темпами.
Безумовно, багато проблем пов’язані з тим, яким буде наше ставлення до відповідальності за викиди вуглецю до атмосфери протягом попередніх років, чи зможемо ми урівноважити сукупні національні викиди газів у атмосферу, а також викиди на душу населення (Китай є лідером у першій категорії, а США, Австралія й Канада — несуть на собі найбільшу провину за другу), а також чи зможемо ми здійснити передачу технологій від розвинених країн до тих, які розвиваються та найбідніших економічних систем. У нас з’явиться безліч мотивів для бурчання, якщо ми не зможемо вирішити ці проблеми найближчим часом.
У цьому сенсі у старих, схоже, вже закінчився їхній політичний термін придатності. Дозвольте мені пояснити. Моє покоління визначило стандарт успіху для всіх людей у рамках зростання ВВП: більше грошей у населення, більше ресурсів для громадських програм і більша кількість робочих місць. Жоден із цих критеріїв однозначно не буде мірою успіху в майбутньому. Нам необхідно більше концентруватися на якості зростання. Президент Франції Ніколя Саркозі торкнувся цієї проблеми, і він вчинив абсолютно правильно.
Я не стверджую, що зростання — це погано. Пробуйте розповісти про це бідним. Проте нам необхідно прагнути до правильного зростання — такого зростання, яке не знищуватиме наших перспектив у майбутньому.
Ми повинні визначати стійкість зростання такими способами, які були б привабливими для наших громадян. У цей час люди вітають стійке зростання, однак вони не підтримують те, що він означає на практиці.
Німецькі виборці відмовляються від будь-яких пропозицій з обмеження екологічного збитку, який спричиняють великі та дорогі автомобілі. Британські виборці стають на бік водіїв вантажівок, коли ті організують протести проти зростання цін на бензин, не в останню чергу через введення вищих податків на споживання енергії. Ідеї щодо введення податку на викиди вуглеводу наражаються на опір у всьому світі.
У мене є п’ять онуків молодше чотирьох років. До того часу, коли вони досягнуть пенсійного віку і дістануть офіційне право бурчати, пройде вже 70 або 80 років. Сподіваймося! Наскільки сильно тоді їх гніватиме наша сьогоднішня поведінка?
Кріс ПАТТЕН — останній британський губернатор Гонконга та колишній комісар ЄС із зовнішніх зв’язків, наразі є ректором Оксфордського університету.
