Популярна тбіліська газета «Резонанси» з посиланням на достатньо поінформоване джерело повідомила про можливе розміщення американських військових баз у Грузії. Це буцімто лобіюють впливові конгресмени від Республіканської партії, а Пентагон уже розробляє відповідні плани. Керівництво розробкою проекту здійснює колишній віце-президент Дік Чейні.
Передбачається створення трьох баз: двох сухопутних і однієї морської. Загальна чисельність військовослужбовців на них складе до 2015 р. близько 25 тис. осіб. Як пишуть друковані видання і на думку експертів, про це могло йтися на закритій зустрічі державного секретаря Гіларі Клінтон із президентом Михайлом Саакашвілі, що прибув до Нью-Йорка для участі в 64-й Генеральній Асамблеї ООН. Підтверджень ані з грузинського, ні з американського боку не надійшло. Втім, як і спростувань. Стало відомо лише, що США перешкоджатимуть міжнародному визнанню Абхазії та Південної Осетії. Ця проблема має самостійне значення і прямого до можливих баз у Грузії стосунку не має. Таємничість навколо питання про бази тільки підігріла інтерес до такого варіанту розвитку подій.
Підставою для появи американських баз у Грузії начебто є будівництво та відновлення Росією колишніх радянських баз в Абхазії — в Гудауті й Очамчирі. Кажуть, для симетрії американці хочуть мати у Грузії свої. Обѓрунтування, напряму скажемо, доволі слабке. Зараз не період холодної війни, коли наддержави як у шахи відповідали на кожний хід протилежної сторони.
Почнімо з військово-морської. Базу влаштувати можна, проте, які кораблі в ній базуватимуться? Згідно з правовим статусом Чорного моря постійно знаходитися в його водах можуть лише військові кораблі прибережних держав. Із країн НАТО це Туреччина, Болгарія та Румунія. Їм створювати бази у Грузії немає необхідності, вони на узбережжі Чорного моря мають свої. Американські військові кораблі можуть заходити в Чорне море тільки на доволі обмежений термін. Іншими словами, їх треба постійно міняти, що доволі складно технічно, оскільки щоразу необхідно питати дозволу на проходження проток як у прямому напрямку, так і у зворотному. Відповідно, обмежена й кількість кораблів у Чорному морі, велике об’єднання туди не пошлеш. Ефект від такої бази вельми низький, і город городити нема жодного сенсу. Для заходу одиночних кораблів достатньо існуючих грузинських портів Поті й Батумі. У крайньому випадку, їхня портова інфраструктура може бути реконструйована. Та й симетрії особливої немає. Що стосується російської військово-морської бази в Очамчирі, то навіть після проведення робіт із поглиблення дна вона зможе приймати судна водотоннажністю до 10 тисяч тонн, тому роль її доволі обмежена. Ось десять прикордонних сторожових катерів там дійсно можна дислокувати. Але в них зовсім інакші завдання, і на противагу їм створювати базу в Грузії немає сенсу.
Із сухопутними базами дещо складніше. Невідоме їхнє призначення, та можна припустити, що йдеться хоч би про одну військово-повітряну. США має дуже велику базу Інджірлік поблизу турецького міста Адани. Проблема в тому, що контроль над нею здійснюється спільно із турецькою владою. Користуватися базою Пентагон може лише за узгодженням із ними. В іракській кампанії турецький уряд заборонив використовувати базу американським бомбардувальникам. З цієї точки зору створення замінної бази у Грузії доцільне. Але піти з Туреччини Вашингтон не може з політичних міркувань. Дуже важливо знаходитися поблизу Іраку й Ірану, та й усього Близького Сходу. Звісно, 500—700 км для сучасного бойового літака не відстань, але військово-стратегічні чинники не можуть переважити політичні.
Водночас, для американців доволі привабливим є розташуватися у Грузії для наближення до джерел поставок енергоресурсів з Азербайджану й Центральної Азії. Наблизитися до існуючих і майбутніх трубопроводів нафти й газу з цього регіону не лише до Європи, а також до Китаю, Індії та Пакистану. Російська агресія проти Грузії у серпні минулого року мала і цю мету, хоча про неї за димовою завісою примусу до миру не говорили. Але зрозуміти це просто. Достатньо поглянути на географічну карту та схему проходження трас трубопроводів. Не в останню чергу така база спрощує у разі конфлікту потрапляння на територію Ірану. Якщо військово-повітряна база США в Грузії й буде створена, то, скоріш за все, вона буде проміжною, так би мовити, базою підскоку й базою постачання. На ній літаки заправлятимуться і за необхідності ремонтуватимуться. Більшого чекати не доводиться. Що стосується іншої бази, то про її призначення практично нічого не говориться, і це є предметом підвищеного занепокоєння в російських ЗМІ.
Звісно, Грузія розглядає американські бази на своїй території як гарантію від можливої агресії з боку Росії. Але США й так переобтяжені Афганістаном, Іраном, поки що Іраком і не дуже зрозумілою перспективою розвитку ситуації на Близькому Сході. Грузія в такому становищі — доважок не дуже великий, але доволі клопітний. Кожний додатковий рух там загрожує істотним загостренням відносин із Москвою, а цього якраз у Вашингтоні й не хочуть. Тому для розміщення там баз повинні бути дуже вагомі підстави.
Яким би дивним це не здалося на перший погляд, істотно підштовхнути Вашингтон до руху в напрямі Південного Кавказу може підвищена активність у регіоні члена НАТО — Туреччини, яка грає у власну дипломатичну й економічну гру. Поки що Москва цьому не перешкоджає, вважаючи, що тим самим вона створює американцям труднощі. Але це тільки-но поки. Не доводиться сумніватися, що посилення Анкари відбуватиметься за рахунок Москви. На початку 1920-х рр. Радянська Росія підтримувала Туреччину проти Великої Британії. Були укладені Московський і Карський договори, а потім Туреччина не захотіла танцювати під московську дудку й «забула» повернути області Карса, Артвіна й Ардагана, через що Вірменія досі не ратифікувала Карський договір. Щось подібне за умов, що змінилися, може статися й тепер. Ідеться не про територіальні зміни, а про геополітичні. Звичайно, для США в таких умовах була б доволі вигідна військово-політична присутність у такому чутливому регіоні, щоб відігравати в ньому роль балансу поміж Москвою й Анкарою.
Незважаючи на те, що американський президент декларує певні зміни у зовнішній політиці під назвою перезавантаження, у вищих ешелонах влади у Вашингтоні доволі великий вплив консервативних політиків. Не варто перебільшувати опозиційність республіканців політиці демократів. Стосовно вагомих зовнішньополітичних проблем вона має двопартійний характер. І якщо зараз із тактичних міркувань демонструється певна відстороненість від пострадянського простору, то це не означає, що так буде і в найближчому майбутньому. Вплив відомих фігур Республіканської партії у Вашингтоні залишається вельми значним, навіть якщо такі політики, як Дік Чейні формально не перебувають у виконавчій владі. До того ж, тур вальсу Москви та Вашингтона по Афганістану й Ірану буде не дуже тривалим, і до його завершення сторони вже готуються.
У Грузії відносно можливих американських баз на її території свій інтерес. Насамперед, політичний. Останнім часом грузинська дипломатія переживає певні невдачі у зв’язку зі значним потеплінням турецько-вірменських відносин і, відповідно, охолодженням на лінії Анкара — Тбілісі. Арешти турецьких кораблів грузинськими прикордонниками й демонстративні вироки їхнім капітанам судами в Поті теплоти між столицями не додали. Природно, що з’явилася необхідність інформаційного нівелювання такого розвитку подій. Явний і цілеспрямований витік інформації про бази у газеті «Резонанси» знаходиться в руслі саме таких дій.
Можливо, що плани створення у Грузії військових баз США дійсно існують, але до їхньої реалізації часто доволі довга дистанція. Не випадково йдеться про 2015 р. До того часу багато що може змінитися. Навіть президент у США, можливо, буде інший. Тому публікація у грузинській газеті повинна розглядатися як пробна куля і гра нервів між Москвою та Тбілісі. У російській столиці на інформацію про бази реагували вельми стримано і навіть удали, що все це Кремля не стосується. Поки що проблема, якщо вона й існує, відкладена до кращих часів.
