Існує думка, що лепська фотографія — це щось від диявола. Вона забирає частину душі. Ще, подейкують, не можна дивитися прямо в об’єктив фотокамери та знімати власне відображення у дзеркалі, бо знову-таки перетворишся на бездушну істоту.
Я завжди ставилася до людського марновірства із подивом та поблажливою посмішкою. Кожен виправдовує свою неталановитість як уміє. Коли це на рівні тільки слизькоязикості, то ще не страшно. Головне, щоб не переходили до так званих активних рішучих дій. Та повернімося до душевного питання фотографії. Для мене подіями, які стовідсотково переконували у тому, що фотомистецтво (а по-іншому й сказати неможливо) навпаки формує і відтворює духовність, виявилися саме фотовиставки «Дня». Перша зустріч зі всеукраїнськими світлинами Фотоконкурсу відбулася на котромусь зі столичних книжкових ярмарків. І з того часу моє «его» підсвідомо поєднало літературу з фотографією, перетворивши останню на своєрідну книгу буття людської спільноти, заломлену крізь призму однієї конкретної нації.
І от вкотре, восени я знову гортала сторінки цього безпрограшного видання. Гортала із зацікавленням, по-аматорському досліджуючи кожен із умовних розділів: діти, дорослі, сім’ї, природа, мистецтво, політика, спорт. Час від часу «впізнаючи» на знімках архетипи національностей, своїх друзів, родичів, знайомих, мрій... Знову дивувалася вражаючій співпраці слів та візуальних художніх образів. Маю на увазі неймовірні за власною непередбачуваністю й влучністю назви фоторобіт. Деякі застиглі картини показували ймовірне і таке бажане майбутнє. Наприклад, «Степова ідилія» розповіла мені про моє майбутнє материнство. І я знаю, що буду саме такою мамою, я це відчуваю. І мені хочеться докласти всіх можливих зусиль, щоб було саме так. Це лише окрема бісеринка з яскравого мережива фотографій, кожну з яких відчуваєш своєю та про себе. Це характерна риса фотовиставок «Дня». Вони кажуть тобі про твоє.
Другого жовтня, після читання фотографій в Українському домі, ми вийшли з мамою на вітряні столичні вулиці оновленими, в черговий раз навченими бачити навколишній світ в найрізноманітніших площинах та зі змінним кутом відбиття.
А виявляться, старий Аристотель у своїй «Поетиці» не брехав, катарсис — насправді існує.
