Для другого Moloko Music Fest’у, що відбувся минулої суботи, його організатори обрали стратегію, дещо відмінну від попереднього фестивалю: запрошувати переважно невідомих загалові виконавців, розчинивши в їхньому тлі кілька розкручених імен.
Торышній Moloko Music Fest закривала Аліна Орлова, і щонайменше символічно, що виступати першій цього року випало одеситці Anniebri, співачці схожого амплуа, черговій інкарнації Реѓіни Спектор на пострадянських теренах. Своїм тонким пташиним голосом Ганна протягнула нитку, що еліптично пов’язала два фестивалі воєдино.
Найбільшою інтригою фестивалю був дебют двох сольних проектів колишніх музикантів гурту «Esthetic Education». І, зрештою, обидва виправдали очікування. «Piss&Laugh» Юрія Хусточки (за сумісництвом — куратора фестивалю) вийшов саме таким, яким і мав би бути гурт Хусточки: довгий, в’язкий ембіент; подекуди — вправляння у техніці етніки. Значно несподіванішим був виступ «Pianoboy», тобто Дмитра Шурова. Колаборація із Земфірою не минулася одному з найвідоміших клавішників країни намарно: в піснях, що іх співав Шуров (до речі, досить непоганим голосом), часто можна було зустріти до болю знайомі мотиви. У напівстьобних композиціях знайшлося місце й ремінісценціям з «Бітлз». Вердикт: було весело, але навряд чи в цього проекту попереду тривале майбутнє.
Ольга Пулатова з одеської групи «Fleьr» виступала цього разу з москвичами із «Verba» і, здається, була ними трохи приголомшена. Принаймні на тлі агресивної гітарної психоделіки ніжні фемінні тексти дещо загубилися.
Сергій Бабкін користувався на імпрезі статусом головної вітчизняної зірки і міг собі дозволити налаштовувати інструменти ледь не довше, ніж грати: це все одно викликало захват аудиторії. Але коли почав грати, любо-дорого було слухати — рік від року Бабкін стає все кращим, і навіть його філософія позитивізму, викладена в регістрі КВК, вже не дратує. Важко не помітити, що Сергій орієнтується в побудові композиції, зокрема, на «АукцЫон» та інші шляхетні музичні зразки; вірним шляхом іде товариш.
Шведки з «Tikkle Me» — це «Абба» без чоловічих хромосом. Під час їхнього виступу особливо гостро згадалося, що історія розвивається за спіраллю. Милі електроклеш-ретрогради; народ чимало потішився з їхнього виступу, розібрав безкоштовні диски; от тільки якщо правильно задати теги пошуку на МайСпейсі, гуртів, подібних до «Tikkle Me», знайшлося б не менше тисячі, гадаю.
Хедлайнери фестивалю, відверто кажучи, розчарували. Адан Ходоровський aka Adanowsky, син відомого чилійського режисера з одеськими коренями Алехандро Ходоровського, виконував симпатичний поп французькою, і з бекграундом у нього було набагато краще: травесті-шоу в традиціях кабаре в районах з поганою репутацією, операція з воскресіння Майкла Джексона в стилі цирку Ваѓабундо і тому подібне. Зрештою, ще до концерту в ЗМІ кілька разів штампувалася сакраментальна фраза про дітей геніїв; пан Алехандро й насправді обдарованіший за сина і як трюкач, і як композитор. А головна зірка фестивалю, Адам Грін, виявився вправним бодісінгером, не більше того. Ні, музика в нього краща за групу «Звєрі», що й не кажи; іноді музичний паттерн змушував, грішним ділом, згадувати навіть самого Френка Заппу. Але рецепт успіху в аудиторії в Гріна — принаймні на київському концерті — був елементарний: під час виконання ледь не кожної пісні солодкоголосий а-ля Морріссі живчик скидав верхній одяг і стрибав у натовп дівчат. З’ясувалося, групи типу «Поющие трусы» — не завжди жіночі.
