19 вересня
Осінь для фанатів — теж «грибна пора». Співаки, співачки та різноманітні гурти, розімлілі після літньої спеки, восени «оживають», тішачи нас силою-силенною концертних програм. У чергах, які беруть штурмом каси, штовхаються як юні прихильниці Лазарєва чи Білана (особисто я між ними різниці не бачу), так і затягнуті в чорні шкірянки рокери (до яких, все ж таки, відчуваю більшу симпатію). Сама ж я не надто люблю концерти — музику краще слухати на самоті, а не в гамірному натовпі, котрий «носить» тебе фан-зоною, періодично притискаючи до сцени. А щодо «подивитись на улюбленого виконавця раживо», маю історію. Одна знайома дівчинка обожнювала юного, але відомого артиста (не називатиму кого, а то образиться). Його фото носилось біля серця, на ніч — під подушку, а його ім’я щоразу вимовлялося з таким благоговінням, із яким, мабуть, віруючі називають імена святих... Одного разу, доклавши неймовірних зусиль і витративши неймовірні гроші на квиток, дівчинка потрапила на концерт. Очікуючи вибуху емоцій після споглядання Самого, я запитала: «Ну, як?» Знайома скисла: «Ха! Мале, кривоноге, а гриму, як у індіанця в бойовому розфарбуванні...» Тепер побоююсь, а раптом, після моєї багаторічної «любові» до Джареда Лето, при зустрічі я розчаруюсь. Мабуть, потрібно здати квиток. До Голівуду.