Не знаю, хто вигадав кострубату абревіатуру «сучукрліт». Незважаючи на позірну й помірну хвацькість, це скорочення погане тим, що не враховує персональний фактор.
Адже актуальне красне письменство в нашій країні є, можливо, більше ніж коли-небудь професією яскравих особистостей. Звичайно, інакше бути не може — якщо нема таланту, то звідкіля взятися харизмі?! Однак нині сама постать поета є особливо публічна. Підтвердження тому я дістав позавчора в галереї Києво-Могилянської академії «ПідWALL». Вечір за участю двох швейцарських і двох українських авторів був частиною туру «Культпохід 2х2» — квартет побував також у Харкові, Івано-Франківську та Львові.
Україну представляли Сергій Жадан і Юрій Андрухович, Швейцарію — Рафаель Урвайдер і Педро Ленц. Каюся, вже доволі давно не був на літературному вечорі, тому навіть трохи забув про те, як це: переповнений зал, «підвальна» — клубна атмосфера, коли всі свої, навіть ті, кого не знаєш, загальна жадібна увага, змішана із захватом.
Юрій і Сергій читали свої тексти, а також, після того як Рафаель або Педро виконували власні номери, авторські переклади віршів гостей. Дуже потішив Жадан: його нові роботи — пронизлива лірика, екзистенційна за духом, свіжа за темами й сюжетами. Можна сказати, що Сергій розказує нові історії з упізнаваними інтонаціями, однак із більшою, ніж раніше, внутрішньою енергією. Андрухович зосередився на амплуа рефлектуючого мандрівника, збираючи есеї для книжки про 111 різних міст світу: здебільшого це замальовки місцевих звичаїв із виходом на більш загальні матерії, від антиутопії («Мінськ 2000») до вітчизняних політичних реалій («Єнакієве 2008»). Урвайдер розважив публіку циклом зворушливих звернень до різних видів алкогольних напоїв, а потім урівноважив враження чудовими пейзажними поезіями. Ленц працює скоріше як бард — вибудовує лінійний сюжет за всіма законами драматургії, від зав’язки до кульмінації та фіналу, й стежити за цими колізіями цікаво.
Усі четверо прекрасно доповнювали один одного: поставний, іронічний Андрухович, швидкий, зосереджений Жадан, Рафаель Урвайдер, що чудово вписався в роль богемного дивака в окулярах, котрий завжди має якийсь сюрприз у записнику, а Педро («дон Педро», як його величає Андрухович) взагалі став зіркою вечора: височезний, худорлявий, з низьким розкотистим голосом, він міг би зіграти такого собі фатального ангела або, на вибір, демона поезії.
Всі четверо мають величезний сценічний досвід аж до співробітництва чи виступів із рок-гуртами або театральними трупами. Видно, що вміють працювати із залом, розігріти будь-яку аудиторію. Притому їхні вірші на папері переконливі й без авторських голосів.
Однак творчість і Жадана, й Андруховича, й, вочевидь, їхніх обдарованих швейцарських колег сьогодні практично неможливо собі уявити без того потужного «естрадного» елементу. Хтось може сказати — ось, мовляв, лихо, продалися поети суспільству спектаклю, перетворилися на шоуменів. А хтось, не такий напружений, заперечить, що, навпаки, класно: література стала так само популярна, як рок, іде прямо до людей. А третій констатуватиме — мовляв, бачите, який прогрес: те, що в часи футуристів і Дада було скандалом, нині стало звичною справою. Насправді тональність оцінки залежить виключно від загального настрою читача. Особисто в мене настрій добрий.
