Цілком можливо, що нинішній бум мемуарів пов’язаний із прихованим страхом вимирання духовного та планетарного, ба більше — це спроба відновити дихання в коротких передишках між нокаутами від культурної амнезії.
Три дуже різні книги, що побачили нещодавно світ, являють силові точки, полюси магнетизму, еталони піднесеного трьох володарів крові українського драматичного театру: Ада Роговцева «Мій Костя», «Страсти по Богдану» — книга Ростислава Коломійця про Богдана Ступку та Лариса Кадочнікова «Белая птица: полеты наяву и во сне».
Матір’ю всіх муз греки вважали богиню пам’яті Мнемозіну. Бо енергія творчості еманує в розломі між переживаною подією та пригадуванням її для репрезентації письмової, музичної, в танці, в театрі чи в кінематографі...
Невролог і письменник Сакс зазначив: «Саме великі розриви в житті ми намагаємося з’єднати, примирити або інтегрувати за допомогою спогадів, а також миру та мистецтва».
Так вийшло і з трьома названими книгами. Викладені послідовно факти біографій перетворилися на романи життів людей простих і геніальних, таких самих, як всі, і одноосібно обраних, пам’яттю ними подарованих переживань піднесених на п’єдестал всезагального визнання.
У кожній з книг знайшлося місце для добрих слів про МТІ «Сузір’я» і навіть про автора цих рядків, що дозволяє висловити особисті враження від прочитаного.
Піднесене текстами благо пригадування залучає до театрального походження, підтверджує та проголошує його високоповажність.
Лариса Кадочнікова не намагається розібратися в причинах, що зробили гірким дівочий роман із Іллею Глазуновим, у обставинах краху сімейного життя з Юрієм Іллєнком, безоглядно радіє своєму щастю з Михайлом Саранчуком. І розповідь про зіграні нею ролі часом провіщає, а часом вторить подіям із життя особистого. Постійно присутнє в просторі книги захват дитинства з коханими, талановитими, знаменитими рідними та друзями. Донські, Ладиніна, Пир’єв, Калатозов, Андреєв, Савченко, Наумови, Герасимов, Макарова, Бернес... — мешканці одного московського будинку. Захват пізнання життя, відвертість, азарт гри, довірливість — складові тієї дитячості, яка стала життєвим стрижнем актриси. Цю якість Лариса Кадочникова знаходить у кожній ролі, захищає її від мінливості долі, частіше ховає в тайниках душі, ніж перемагає нею зле, погане, жорстоке. Її дзвінку чистоту завжди випромінюють розкриті очі великої актриси. Чарівлива дитячість картин Лариси Валентинівни є найкращим документальним підтвердженням цього.
Фрідріх Ніцше стверджував, що життя неможливе без забуття. Схоже, ця думка змусила Аду Роговцеву написати книгу «Мій Костя», в якій авторка власне життя усвідомлює як частину життя коханої людини — володаря крові українського кіноакторства — Костя Петровича Степанкова.
Жан Маре у своїй книзі «Життя актора» згадує про те, як пішла мати, в передостанньому розділі, а про втрату друга життя Жана Кокто у фіналі. Хронологічно ці події відбувалися в зворотному порядку, але за законом драми — фінал її повинен бути найвищою емоційною точкою.
Роговцева усвідомлює своє кохання як найвищий сенс приходу в життя і дивується, як таке може закінчитися, хіба немає нічого сильнішого за смерть? Хіба кохання так само скороминуче, як все земне?
І раптом читачу відкривається домінанта акторської природи Ади Миколаївни — дивування. Протягом життя — як вона посміла закохатися у свого педагога, погодитися стати його дружиною, знаючи, що в нього є інша сім’я; як несподівано прийшла знаменитість, а він не знаходив себе?! Чому на неї сипалися премії, звання, нагороди, а він тільки почав завойовувати екран; як сталося, що він, знаменитий, став байдужіти до професії; чому йому стало так боляче жити у своїй країні; чому любов до своїх дітей, онуків, учнів не втримала його...
У ролях екранних і театральних Роговцева завжди сповнена працею подолання дивування своїх героїнь. Їх долі — згустки алогічного реалізму (автор претендує на авторство режисерського стилю під такою назвою). Улюблена багатьма «Варшавская мелодия» є тому яскравим доказом, до речі, як і власні вірші актриси в книзі «Мамині молитви». Її очі широко відкриті, часто примружені в поступі до розгадки, і лише непереборна втома чи миті збагнення завісами повік відлічують сторінки нескінченності роману акторської праці.
Книга «Мій Костя» не є каяттям Ади Миколаївни Роговцевої. Так, багато чого сталося не так. Чому? Важко зрозуміти... Злого діяння не чинила, а значить і каятися немає в чому. Можливо, це сповідь? У книзі багато відвертих зізнань, дуже особистих спогадів... Прагнення звільниться від тягаря пам’яті, схоже, також немає, скоріше дивування, як біль спогадів, стає благом пригадування.
Книга Р. Коломійця «Страсти по Богдану» запрошує: «Мистецтвом повільного прочитання і співпереживання його творчого життя спробуємо вловити невловиме: вгадати диво сценічного перевтілення, що відбувається на наших очах, і перетворити це диво на історію».
Заява автора: «Наші шляхи в мистецтві йшли паралельно, іноді перетиналися», обіцяє читачу глибину особистих збагнень. Вдячність значній кількості театральних критиків «за цінні коментарі до художніх інтерпретацій Актора» підводить до берега Пам’яті, в якій всі спогади певною мірою є колективними, а не лише індивідуальними. Неіснуючі поза соціальним, історичним, особовим контекстом, вони зістиковують кожного з усіма й усіх із кожним.
«Розкидаючи неевклідову сітку оповідної тканини, прослідкуємо за перетворенням хаосу біографічних, психологічних, історичних деталей на художню гармонію».
Параметри гармонії, що пропонується книгою, кожний читач оцінить за власною шкалою і обов’язково порадіє, що детальний і масивний фактаж являє лише частину бурхливої діяльності по-справжньому всесвітньо відомого актора.
Окремо слід сказати про прекрасне художнє оформлення книги Сергієм Маслобойщиковим. Назви розділів набрано жирним петитом на репринтних копіях сторінок акторського примірника ролі Короля Ліра з помітками Ступки та зафіксованими ним режисерськими вказівками Сергія Данченка. Сам Богдан згадує його як любого товариша, дорогого вчителя, геніального режисера. Вони розуміли один одного в роботі практично без слів. Спочатку мені здавалося, що це спроба уникнути необхідності висловлювати те, що не формулюється; потім я зрозумів, що це прагнення невисловлюване викликати, з ним поєднатися, вберегти та наповнити ним роль, виставу...
Художник і режисер Маслобойщиков перед кожним блоком фотографій, точніше, перед кожним фотофільмом у книзі, розміщує портрет Ступки на напівпрозорій плівці. З наступним чітким фотопортретом ці дві сторінки, ці два обличчя однієї людини реалізовують ефект накладення-розшарування, одночасної множинності подоби. Зрештою, «обіцяна спроба вийти з площини рецензентської рутини в простір буттєвого філософствування про місію актора в суспільстві» виявляється запрошенням читача до розгадування так і не сформульованої сутності особистості Богдана Сильвестровича.
Мені пощастило ставити вистави, в яких актор грав Тараса Шевченка та Григорія Сковороду. Він приміряє грими, перуки, приміряється до свого героя. Потім відкидає всі побутові маневри й, нарешті, вдихає образ героя в себе. З глибин Озера пам’яті, розбуджений призовними дзвінками до творчості, той примножує меморіальну складову натхнення. Так митець стає медіумом, його очима на нас дивиться вічність.
Три живі генії — три володарі крові українського театру та кіно, стверджують рівновелику міць особистості та створюваних нею образів, реального життя та мистецького збагнення його, почуття потаємного глибоко особистого та розділеного з тим, хто готовий пізнавати на театрі чуттям.
