Не можу відмахнутися як від малозначного курйозу від позову внука Сталіна до «Новой газеты» про захист честі та гідності його дідуся. Залізобетонна етична глухота і садомазохістські комплекси, що вразили як державну еліту, так і значну частину пересічних громадян, створюють у суспільстві ситуацію такого кафкіанського абсурду, що задоволення цього позову цілком можливе. І епізод цей логічно вкладається в цілий ланцюжок кроків, зроблених останнім часом різними державними та громадськими установами. Кроків, спрямованих на повзучу реабілітацію сталінського режиму з використанням у тому числі адміністративних і судових важелів для придушення незгодних.
Це, передусім, горезвісний «закон Шойгу». Якщо відкинути словесну лузгу про неприпустимість виправдання нацизму та применшення ролі СРСР в перемозі над ним, то суть цього закону в можливості судового переслідування за будь-яке засудження будь-яких дій сталінського режиму, пов’язаних з війною, однаково як і за будь-яке виправдання будь-яких дій його супротивників.
Це і створення комісії з фальсифікації історії в інтересах кремлівського режиму. Її мета — аж ніяк не перевірка вірогідності тих або інших відомостей (наприклад, автентичність постанови Політбюро про знищення полонених польських офіцерів), а боротьба з оцінками історичних подій, шкідливими з погляду правлячої кліки.
Це й істерична реакція на резолюцію Парламентської Асамблеї ОБРЄ з боку нашого як би парламенту, який уперто не бажає знати, що сталінський режим ніс людям таке ж саме зло, як гітлерівський, а 1939 року виступив його прямим співучасником у розв’язанні світової війни.
Найсмішніше те, що наші як би депутати як би і мають рацію. З наукового погляду сталінський і гітлерівський режими ототожнювати дійсно не можна. Більше того, вони заслуговують на дещо різну історичну та моральну оцінку.
У сенсі всеосяжного контролю держави над людською особою режими були абсолютно однакові. Думка, яка зустрічається серед правих лібералів, неначе гітлерівський режим залишав окремій людині трохи більший простір свободи, оскільки допускав хоч і обмежену державою, але все ж приватну власність, спростував сам Гітлер, що заявив: «Нам не треба соціалізувати заводи, бо ми соціалізуємо людей». І все ж відмінності між двома режимами більш ніж істотні.
По-перше, вони вбили різну кількість людей. Офіційно визнана кількість жертв політичних репресій сталінського режиму (близько 4 мільйонів арештованих і близько 800 тисяч розстріляних) найімовірніше дещо занижена, але не на порядок. У нацистських же таборах тільки євреїв було знищено в кілька разів більше. А знищувалися в них, як відомо, далеко не тільки євреї.
По-друге, ці два тоталітарних режими мали принципово різну ідеологічну базу. Ідеологія сталінського режиму являла собою химерну суміш ідей, які можна визначити як людиноненависницькі (вони обгрунтовували право держави на необмежене насильство над людиною), й ідей, які в сучасній термінології можна зарахувати до так званих загальнолюдських цінностей (так-так, і хай націонал-патріотичні шанувальники Сталіна подавляться від злості). Нацистська ідеологія була вільна від цих слабостей. Вона не мала нічого крім апології звіриного начала в людині, культу насильства та жорстокості, ствердження зверхності та переваги одних над іншими. Тобто це людиноненависницька ідеологія в чистому вигляді.
Зрозуміло, вся тоталітарна, бузувірсько-жорстока практика сталінського режиму прямо і цілковито суперечила ідеалам свободи, справедливості та гуманізму, які ним же проповідувалися. Багато і правильно написано і сказано про те, який руйнівний вплив справляв сталінський режим на суспільну моральність, на людські душі, яким неповноцінним був вирощений ним «гомо советикус», привчений думати одне, говорити інше, а робити третє. І все ж багато є людей, що зуміли в тоталітарному кошмарі зберегти віру в добро, отримали своє уявлення про нього через офіційну радянську систему виховання. Сталінський режим здійснив колосальну руйнівну роботу в душах, але щось і зберігав, культивував. Гітлерівський режим тільки руйнував.
Тобто можна сказати, що з всесвітньо-історичного погляду сталінський режим порівняно з гітлерівським був меншим злом, гітлерівський був ще гірше. Саме так, бо сказати, що сталінський режим був краще, вже не можна. Тому що поняття «краще» до таких режимів не можна застосувати. З погляду обмеженого та недосконалого земного суду, обидва режими, рахунок жертв яких у будь-якому разі йде на мільйони, є канібальськими і злочинними. І ставити їх на одну дошку цілком правомірно.
Те, що насильник і вбивця проповідує гуманістичні цінності, з погляду людського правосуддя не робить його меншим злочинцем. А прості смертні не зобов’язані думати про всесвітньо-історичну роль того чи іншого режиму. Тим більше ті з них, хто потрапив під тоталітарний каток. І для громадян балтійських держав, що опинилися між цих двох вогнів, було далеко не очевидно, який з них є більшим злом. Їх вибір часто визначався тим, від якого з двох режимів постраждали вони й їх близькі. Далеко не всі з тих, хто зробив вибір на користь Німеччини, захищали свої класові привілеї або сподівалися використати прихід німців, щоб «розібратися зі своїми жидами». Однаково як не всі, що зробили вибір на користь СРСР, горіли бажанням перестріляти «класово чужих». І автоматично засуджувати, як і автоматично виправдовувати що той, що цей вибір однаково несправедливо.
Зрозуміло, наші як би депутати також люди і також не зобов’язані постійно думати про всесвітньо-історичне. Та й вони й не думають. І якщо хтось вирішив, що їх обурення європейською резолюцією продиктоване такими піднесеними помислами, він дуже помилився. Їх завдання куди більш земне і практичне: ствердити принцип непідсудності власної держави.
Здавалося б, навіщо правлячій клептократії реабілітація сталінізму? По-справжньому любити не оперетковий (гламурний, за визначенням деяких) сталінізм «телеящика», а справжній, історичний сталінізм вона не може. Їй глибоко чужий його суворий спартанськи-аскетичний дух (реальний, а не імітаційний, на відміну від усього створюваного нинішнім режимом). Але річ у тім, що ще сильніше новоруська еліта не любить антисталіністів. Не любить за політичну модель, що обстоюється ними, у якій влада зв’язана у своїх діях щодо громадян, а головне — їм підсудна, оскільки в цій моделі права людини вважаються вище за права держави. Сталінізм представляє для нинішніх тимчасових правителів цінність як приклад системи, заснованої на принциповому запереченні такого розуміння прав людини. Ідеальний приклад найсувереннішої демократії в світі.
Отож-то прикремлівські ідеологи та пропагандисти й намагаються довести якщо не вищість сталінської системи над всіма іншими, то хоча б її прийнятність для суспільства й історичну виправданість. Була гідна жалю жорстокість, але вона була вимушеною, диктувалася суворою потребою. Були і помилки, але не було злочинів. Загалом, було, звичайно, і погане, але хорошого було більше.
Фактично ми повертаємося до «зваженої» оцінки особи Сталіна, сформульованої ще в постанові ЦК КПРС 1956 року про «подолання культу особи». Не Папа Римський, але і не злочинець. Видатний керівник, що зіграв загалом важливу позитивну роль. А окремі порушення соціалістичної законності не могли змінити найгуманніший і найдемократичніший характер радянської держави. Ця постанова вважалася офіційною позицією партійного керівництва аж до перебудови. Пострадянська еліта так і не просунулася далі рівня свідомості радянської партноменклатури.
