У дитячому відділенні Інституту онкології МАНУ Ларису Лавринюк знає кожен — від пацієнта до завідуючого відділенням. Ця жінка — перша людина, до якої кожен звертається по допомогу: від прохання купити ганчірку для підлоги до закупки дорогих медикаментів. І головне, що кожен отримує цю допомогу.
Щонайменше тричі на тиждень Лариса приїжджає до Києва з Житомира за власний рахунок, залишаючи вдома сина Максима та чоловіка Ігоря. Не так давно вона звільнилася зі стабільної престижної роботи диктора та менеджера-адміністратора на житомирській радіостанції «Клуб», де пропрацювала десять років і заснувала фонд допомоги онкохворим дітям «Краб». Лариса знає, що в дитячому відділенні на її допомогу чекають десятки людей, і в Київ жінку веде її серце.
Важко повірити, що два роки тому це відділення для жінки стало найстрашнішим місцем у світі. Тут Лариса втратила дворічного сина Андрія. Розбита горем жінка так і не змогла пробачити собі те, що дозволила лікарям фатально помилитися у лікуванні дитини. Близько року житомирські лікарі, встановивши дитині хибний діагноз «деструктивної пневмонії», приписували ліки, від яких її сину ставало все гірше. За цей час медики «виростили» у дитячому організмі пухлину.
— Чотири роки тому, я навіть поняття не мала, що серед дитячих хвороб може бути рак, — зізнається Лариса.
І коли материнське серце забило на сполох і Андрійка перевезли на лікування в Інститут онкології, було вже надто пізно, щоб врятувати життя сину.
— Найважчим у нинішній громадській справі було переступити поріг відділення після смерті сина. Цей стан межує із самовбивством — відразу ж тебе настигають спогади і ти проживаєш біль утрати знову. Мій чоловік і до сьогодні не розуміє, як я можу сюди повертатися. Тільки пам’ять про свого сина та любов до нього змушує мене працювати далі, — зізнається Лариса.
Ми сидимо в невеличкій кімнаті відділення, яка вщент заставлена медичним начинням. Це приміщення і є «офісом» для організації Лариси Лавринюк. Вона усміхається, і її сил й наполегливості, котрими Лариса вся аж світиться, здається, вистачить не тільки для того, щоб підняти це відділення, а й увесь інститут. З нею її подруга та бухгалтер «Краба» Аліна Лівашова. Рік тому Аліна у цьому ж відділенні втратила свою 15-річну доньку Ірину.
— Коли я близько року перебувала із сином в цьому відділенні, на собі відчула, наскільки незручне лікарняне життя: постійно чогось не вистачає, а до того ж, душу виймають голі лікарняні стіни, — згадує жінка.
Бажання хоч якось полегшити життя і без того змучених матерів змусило Ларису повернутися у відділення. Почала з того, що поговорила із завідуючим відділенням та отримала дозвіл на утворення батьківської організації підтримки онкохворих дітей при відділенні. І все закрутилося: плани, пошук спонсорів, облаштування відділення.
— Перше, що ми зробили, — відкрили дитячий майданчик на території лікарні, — розповідає Лариса. — Здавалося б, звичайна й необхідна річ, яка повинна бути на подвір’ї лікарні давно, та якби ви бачили, як раділи батьки й діти, ніби дитячий майданчик був справжнім дивом!
Ця реакція і окрилює Ларису, дає їй сили працювати далі. Нещодавно вони закупили мікрохвильову піч, пральні машини для дитячого відділення. І все це при тому, що організація не має стабільного фінансування, а існує тільки на кошти добровільних пожертвувань. Півроку засновниця організації та її бухгалтер працювали безкоштовно. Сьогодні організація виконує ремонт у палатах.
— Наші люди настільки не звикли до безкорисливого добра, що час від часу перепитують, чи будуть ті палати, в яких проводять ремонти, платними, — усміхається Лариса.
Жінки говорять, що до сьогодні не вірять, що час лікує рани. Ні Лариса, ані Аліна так і не змогли змиритися із втратою дітей, і безсонні проплакані ночі для них — жахіття, що не минає. Вони добре розуміють, що значить слово підтримки і розуміння, коли в хвилини відчайдушної депресії допомагає тільки підтримка одна одної.
— Ми самі навчаємося жити з болем утрати й допомагаємо іншим навчатися. Ми й на похорони ходимо, бо добре знаємо, як воно зустрітися з горем віч-на-віч, тому й можемо підтримати,— опускає очі Лариса.
Сьогодні «Краб» виходить на міжнародну співпрацю. Нещодавно Лариса повернулася з Індії, де дізналася, як краще організовувати роботу громадських батьківських організацій при онкологічних відділеннях.
— Багато задумок і мрій, скільки всього можна зробити для дітей, щоб продовжити їм радість життя. Організувати у стінах відділення шкільне навчання, зробити реабілітаційний центр під Києвом, де б діти навчалися жити зі своєю хворобою, зібрати клуб за інтересами, проводити арт-терапію — все це більш ніж реально, а головна моя мрія — створити табір серед краси Карпат для наших пацієнтів, відвідавши який, вони змогли б жити незалежно від батьків і самі ставати батьками, створювати благополучні, щасливі родини і самостверджуватися в житті.
