Минув рівно рік від сумнозвісних подій у Південній Осетії та Абхазії. За цей час ставлення до російсько-грузинського конфлікту в усіх його учасників і спостерігачів практично не змінилося. Певні питання стосовно цього з’являються лише до одного суб’єкта міжнародного права — Білорусі.
ДРУГ, ЗВІСНО, ВЕЛИКИЙ, АЛЕ...
Росіяни, як і раніше (а може, навіть і завзятіше), продовжують наполягати на «визвольному» характері подій 8 серпня минулого року.
Грузини лають на всі заставки «хижого агресора».
Європа практично одностайно засудила дії Росії.
Азія застигла в такому собі нейтралітеті.
Загалом, світ став на бік офіційного Тбілісі, оскільки самопроголошені республіки — Південну Осетію й Абхазію — крім Росії визнала тільки Нікарагуа.
Ось-ось мала визнати незалежність цих двох кавказьких республік Білорусь. Рік тому Олександр Лукашенко, незважаючи на паузу в оцінках дій «найближчого союзника» 8 — 10 серпня 2008 року все-таки більш ніж чітко озвучив своє ставлення до них: «Була чудова операція і Росії, і ваших людей. Люди захищали свою землю, миротворці виконували свою місію. За два-три дні питання було вирішене, і там установився мир. А якби цього не сталося? Якби було так, як того вимагають сьогодні США й Захід? Там би досі точилася війна, лилася кров. Коли я побачив, що західники почали сюди приїжджати, щоб відмітитися і зробити якісь заяви, я категорично сказав: ми в цьому не беремо участі! Бо вони кажуть зовсім про інше, вони забули передісторію конфлікту, забули все. І не варто сьогодні закидати ні Абхазії, ні Осетії, ні Росії те, що вони поводилися подібним чином».
Із Мінська була відправлена допомога потерпілим осетинам.
Кремлю було обіцяно питання про визнання Південної Осетії та Абхазії винести на засідання Палати представників Національних зборів Білорусі. Й усе. На цьому підтримка російського «великого друга» в цьому напрямку з боку Білорусі де-факто закінчилася. Незважаючи на те, що російський посол у Мінську Олександр Суріков у доволі категоричній і різкій формі нагадував-квапив білоруське керівництво з визнанням Сухумі та Цхінвалі, останнє на це не пішло. Начебто повинні були це питання винести на найближче після серпневих подій засідання білоруського парламенту, потім на останнє засідання весняної сесії Палати представників, а потім визнання ніби відклалося на невизначений термін.
НА РАДІСТЬ ЄВРООПТИМІСТАМ
Ба більше, порівняно нещодавно білоруське МЗС наполегливо рекомендувало своїм громадянам відвідувати Південну Осетію та Абхазію через Грузію. Ця заява викликала відверто гнівну реакцію російської сторони, хоча потім і Міністерство закордонних справ Білорусі вустами начальника головного консульського управління МЗС Андрія Гіро заявило, що «білоруська позиція щодо проблеми Абхазії та Південної Осетії не зазнала жодних змін». Але той же Гіро не забув зазначити, що «у Грузії лише за останній час мали місце арешти двох білоруських громадян у зв’язку з відвідуванням ними Абхазії та Південної Осетії. Ми що, повинні закривати на це очі? Для МЗС безпека громадян нашої країни — найвища цінність. Тому ми робитимемо все від нас залежне, аби подібне не повторювалося в подальшому в будь-якому регіоні світу. І тут немає жодної політики».
Уявити подібне ще півроку тому не міг навіть найбільший білоруський єврооптиміст. Чому єврооптиміст? Та тому, що останнім часом офіційний Мінськ дійсно став більше «дивитися» у західному напрямі. Білорусь стала членом програми «Східне партнерство», що знову викликало доволі негативну реакцію Москви.
Європа переглянула свої санкції відносно високопоставлених білоруських чиновників, яким був донедавна заборонений в’їзд на територію Євросоюзу. Вперше за останні 13 років до Мінська завітали верховний представник ЄС Хав’єр Солана та єврокомісар із зовнішніх зв’язків Беніта Ферерро-Вальднер. І, нарешті, апофеозом сплеску білорусько-єесівських відносин стало вельми вірогідне отримання статусу спеціально запрошеної до Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ).
Білоруський лідер не може не розуміти, що на тлі різкої активізації відносин із Заходом визнання Південної Осетії та Абхазії, м’яко кажучи, дисонує. Так само вважає і політолог Ігор Черняк: «Олександру Лукашенку вкрай набридло амплуа «останнього диктатора Європи», «міжнародного ізгоя», «душителя вільної преси» тощо. Він хоче й уже частково набув у очах світової спільноти нового амплуа — дбайливця білоруської незалежності, що пішов на часткову лібералізацію політичного, економічного й соціального життя своєї країни. Крім того, Лукашенко після «блискучої» танкової операції РФ у Південній Осетії зрозумів, що суто гіпотетично подібні операції можливі й в інших суміжних із Російською Федерацією територіях. Та й дуже щільні економічні обійми росіян також починають не на жарт напружувати. Росія і так уже має дуже серйозні важелі впливу в білоруській економіці. А як уміють господарювати російські олігархічні групи, пояснювати, напевно, нікому не треба».
Білоруський політолог Віталій Силицький у нещодавно опублікованому у «Дні» інтерв’ю називає ще одну причину небажання Олександра Лукашенка йти на визнання суверенітету Сухумі та Цхінвалі: «...Абхазія та Південна Осетія відразу попросяться в союз із Росією та Білоруссю. І це буде механізмом поглинання Білорусі до складу Російської Федерації. Тому Лукашенко на це не йде, багато в чому — з міркувань особистої влади».
ПІСЛЯ ВИГРАШУ «МОЛОЧНОЇ» ВІЙНИ
Невизнання Білоруссю незалежності Південної Осетії та Абхазії слугує своєрідним індикатором ступеня незалежності білоруської зовнішньої політики. Але чи зможе білоруський президент вести її надалі?
Ігор Черняк переконаний, що зможе: «Наш лідер останнім часом чудово збагнув своє вкрай вигідне геополітичне положення як в очах Брюсселя, так і Москви. Лукашенко зумів виграти «молочну» війну, яку з такою помпою починали росіяни, котрі «раптом» побачили відсутність формальних дозволів на реалізацію білоруських молочних продуктів на російській території. Він навіть дозволив собі затягувати підписання угоди про Колективні сили оперативного реагування ОДКБ, що більш ніж хворобливо було сприйнято у Кремлі, позаяк без Білорусі ця угода зовсім нічого з себе не являє. Думаю, цей козир наш президент приховав на переговори щодо ціни на російський газ на 2010 рік. Безумовно, він ніколи не піде на те, аби рвати відносини з Москвою, але певні протиріччя з нею лише загострюватимуться з плином часу. І при цьому Олександр Лукашенко має непогані шанси вийти переможцем у цих загостреннях».
Після позначення «особливої позиції» Олександра Лукашенка в Киргизії деякі аналітики поставили під сумнів можливість проведення цієї осені великих білорусько-російських вчень «Захід-2009». Але днями було публічно заявлено про те, що військовослужбовці запасу будуть викликані на планові збори, звідки потраплять на один із полігонів. А з 27 по 28 вересня на Борисівському полігоні пройдуть окремі вчення за планом російського генерального штабу. В ньому візьмуть участь приблизно 13 тисяч осіб: 7 тис. білоруських військовослужбовців і 6 тис. російських солдатів та офіцерів.
Чи випадково, а чи ні, та на цих вченнях білоруських військових буде все ж більше на тисячу, ніж військових Російської Федерації...
ДО РЕЧI
Якщо у вересні 2008 року бажаючих проголосувати за входження Білорусі до Європейського Союзу налічувалося 26,7%, то у червні 2009 року їх уже нараховується 41,4%.