Він помер від важкої хвороби, не доживши двох місяців до 53-х років... Про співака ми говоримо із вдовою Івана Олексійовича — актрисою Львівського театру ім. М. Заньковецької Валентиною Мацялко-Бондар.
— Як ви познайомилися з Іваном?
— Після закінчення Дніпропетровського театрального училища я потрапила за розподілом до Дрогобицького театру. Причому їхала не до Дрогобича — до Львова, бо у скеруванні було зазначено: «Львівський обласний театр ім. Юрія Дрогобича». Залишатися у Дрогобичі не хотіла... А через місяць познайомилася з Іванком. Це було... в магазині, у черзі за виноградом, який прийшла купувати на свою першу зарплату. Він потім розповідав, що, побачивши мене, відразу ж подумки попросив: «Стань, будь ласка, за мною». Я й стала! У нас зав’язалася розмова. Потім удвох вийшли з магазину... Знайомство наше відбулося наприкінці 1993-го, мені на той час ще не виповнилося дев’ятнадцяти років. Про гурт «Соколи» нічого не чула, про популярного Мацялка-соліста — теж... Іванко був для мене більше, ніж чоловік. Різниця у віці між нами — 20 років. Він формував мене як людину і як особистість. Досі розмовляю з ним, раджуся. Він дав мені надзвичайно велику життєву школу справжніх істин. Мені було дуже комфортно з ним. Після того як він відійшов у інший світ, моє життя кардинально змінилося. Я побачила, що є інший світ — дуже жорстокий, в котрому виживає сильніший. Багато молюся, прошу в Бога захисту. Я знаю, що ми з донечкою Ганнусею не самотні в цьому житті, все рівно Господь посилає нам гарних людей...
— Не сниться вам Іван?
— Сниться, а буває, навіть прошу: «Приснися мені, Іванку». Я знала кожен період його перебування на тому світі. Якось приснилося, що в Іванка ноги в струпах. Він казав тоді: «У мене, Валентино, дуже болять ноги». Дала священику на сорокоуст, на молитву... А потім він мені приснився вже світлий, без болю... Приблизно за рік до смерті, коли Іванко вже знав про свою хворобу, ми вирішили з ним жити так, нібито кожен день немов останній. Слава Богу, що простили одне одному якісь прикрі моменти — я попросила вибачення у свого чоловіка. Звичайно, що я, як і кожна творча людина, більшість часу приділяла театру. А особливо в той період, коли Федір Стригун запросив мене до Львівського театру, грати в якому — мрія кожного актора. І довірив відразу ж дуже серйозні ролі: у «Гуцулці Ксені», «Наталці Полтавці», «Доки сонце зійде...», «У неділю рано зілля копала». Потрібно було багато працювати, віддаватися професії, тому мене дуже часто не вистачало на Іванка, на сім’ю... Але Іванко ставився до цього з колосальним розумінням. Коли він був уже дуже хворий, мені доручили прекрасну роль Сільви в опереті Кальмана. Іванко був за мене щасливий. На жаль, не дожив про прем’єри... Але прем’єру я присвятила його пам’яті, і завжди, граючи у «Сільві», в Едвіні бачу образ свого Івана... Він пообіцяв, що відвезе до Рима, де ми повінчаємося й зустрінемо Папу Римського... Так і сталося! Він це здійснив... А в останній день життя Іванко згадував саме нашу римську весільну подорож. Ми разом прожили неповних 14 років, і всі вони були такі кольорові й радісні... У останні роки їздила разом із ним на гастролі, співала лемківські пісні. Ми ні на мить не розлучалися. Навіть і поверталися разом після концертів додому, жартували, сміялися... Ця людина принесла мені стільки радості, що навіть якщо я нікого й не зустріну більше в своєму житті, то цієї пам’яті, спогадів про те, що пов’язано з Іваном, достатньо на ціле моє життя... Він був надзвичайно духовною людиною. Навіть від операції відмовився, бо казав: «Якщо Бог дав мені цю хворобу, значить — для очищення моєї душі. І якщо я зроблю операцію, то, можливо, буду ще більше хворий». Він не боявся смерті, дуже по-філософськи до цього ставився. І борони Боже, щоб він побачив, що я плачу! Господь дав Іванкові легкий відхід...
— На похороні Івана Олексійовича було дуже багато людей, у тім числі — музикантів. А зараз його друзі бувають у вас?
— Попрощатися з Іванком прийшли всі... Я тоді тільки й чула: «Валентино, ми тебе не залишимо, не хвилюйтеся. Ми — ваші друзі...» Але життя є життя. Розумію всіх, хто забув про нас... Але справжні друзі лишилися. Коли Іван лежав хворий, до нас дзвонив голова профкому Одеського припортового заводу Володимир Якович Дрібноход, говорив теплі слова (вислав 10 тисяч гривень). У той час для нас був фінансово важкий період: Іван хворий, концертів немає, грошей теж... Дуже опікується нами брат Іванка — Михайло, і нині телефонує, приходить; я знаю, що завжди можу звернутися до нього. Дивлячись на Михайла, бачу в його обличчі риси мого Іванка... Хочу поставити пам’ятник чоловіку. Колись ми гуляли Личаківським цвинтарем, і Ганнуся, проходячи повз могилу Володимира Івасюка, сказала: «Я хочу, щоб і наш тато стояв у повний зріст і з мікрофоном»... Збираю кошти (потрібно 130 тисяч гривень). Справа просувається важко. Пишу листи. Куди не звертаюся — всі мене відфутболюють. Але я не втрачаю надії. Проект пам’ятника вже є. Допоміг Одеський припортовий, надавши половину коштів. Сподіваюся, що й галичани зголосяться. Також хочу зробити концерт пам’яті Іванка і присвятити йому пісню. Музику написав Юрій Цвєтков, слова — Ярослав Музика, зараз робимо аранжування.
— Розкажіть, будь ласка, про доньку.
— Їй 10 років, ходить на художню гімнастику. У мене таке враження, що вона перейняла найкращі риси Івана: в ній дуже багато татового, вона дуже відповідальна дівчинка. Ганнуся знає, що в мене вистави, що приходжу додому з театру пізно — вона мене чекає, бавиться з котиком. На жаль, я не можу знайти людини, яка би нам допомагала. Крім того, пояснюю Ганнусі: чим витрачати кошти на іншу людину, то ліпше витрачу їх на тебе. Вона, не по роках доросла дівчинка, розуміє мене. Я дуже щаслива людина, тому що в мене був Іван...
ДОВIДКА «Дня»
Іван Мацялко народився 21 вересня 1954 року в селі Батятичі на Львівщині. Навчався по класу скрипки в Кам’янко-Бузькій музичній школі, пізніше — у Дрогобицькому педінституті. З 1983 року працював солістом Прикарпатського ансамблю пісні і танцю «Верховина». У січні 1990-го став одним із засновників та солістом гурту «Соколи». Згодом розпочав сольну кар’єру. Голос співака добре знали не лише краяни, а й українська діаспора в Канаді, США, Великій Британії, Польщі, Югославії та Німеччині. Як соліст випустив диски «Приїжджай до Львова» та «Україно, краю мій...».
