Я не знаю, про що думав балаклавський бронзовий Купрін на заході десятого дня місяця липня 2009 року від Різдва Христова... Він старався не дивитися на Західний берег, спрямувавши свій погляд на вихід із бухти. Я стояв поруч і думав про унікальність Балаклави і відносність усього сущого в світі. Мені було важче, ніж бронзовому письменнику. Попри бажання погляд мій приковував потвора-готель, що взяв у полон палац-дачу Завадського. Унікальний палац-міраж «Фата-моргана», приголомшуюча естетика суміші готики та мавританського стилю, вже навряд чи порадує наших нащадків. Втрачений сенс відновлення і реконструкції палацу. Загарбник-готель, що підім’яв під автопаркінг стародавнє кладовище, що нависає багатоповерховою тушею над казковим палацом, уже веде роботи у внутрішньому дворику «Фата-моргана», прагнучи затиснути витвір архітектурного мистецтва і з півночі. З півдня він уже вдало закрив його ліфтом для автомашин, прагнучи домінувати у своєму неподобстві над естетикою предків, які не допускали дисгармонії своїх витворів із ландшафтом...
— Усе в світі відносне, — думалося мені. — Де-небудь у Ласпі ця потвора перетворилася б у готель-красень, гордо б підносився б над кипарисами, не дисонував би зі скелями й не поглумився б над могилами предків. А тут, у Балаклаві, він схожий на чужорідну саркому, що повільно, але невідворотно вбиває те прекрасне, що було створене до нас, отруює кров, і, найстрашніше, дух Старої Балаклави — унікального аристократичного курортного селища, створеного працею кращих архітекторів свого часу.
Унікальна, бідна Балаклава, позбавлена своєї міської влади, міського архітектора і міського голови, вона вимушена лише підкорятися наказам старшого брата — Севастополя, що не годиться їй за віком навіть у правнуки. Владі особливостатусного міста-синьйора не завжди є справа і час до естетики древнього передмістя, до каналізації сюзерена, до зручностей жителів і гостей цього міста з багатотисячорічною яскравою історією і своєрідною південнобережною архітектурою, закладеною архітектором Його Імператорської Величності М.П. Красновим...
Ну, скажіть на милість, навіщо було потрібно демонструвати унікальність Балаклави в момент проведення міжнародного байк-шоу? В усіх містах і країнах рух мотоциклів як транспортних засобів підвищеної небезпеки центральними вулицями заборонений, що й підтверджується відповідними дорожніми знаками. Балаклава ж гостинно розкрила обійми хромованим красеням і їхнім сідокам не лише своїх вузьких вуличок, але й своєї пішохідної!!! набережної. Дюжин шість залізних коней нарахував я на набережній того спекотного вечора. Рахувати було складно. Далеко не всі коні стояли на місці. Осідлані лихими сідоками, вони весело розполохували басовитим гуркотом дітвору та статечну публіку, які гуляли набережною.
— Невже потрібно обов’язково чекати першого нещасного випадку, — з тугою подумав я, — щоб підлеглі Героя Франкфуртської битви заборонили в’їзд на набережну будь-яким транспортним засобам. Боюся, тоді заплачуть і карапузи, яких завзята варта порядку примусить злазити з триколісних коней...
Але карапуз з триколісним другом, який випив перед вечірнім моціоном молока, та під наглядом мами-тата зовсім не такий небезпечний на пішохідній крихітній Набережній, загаченій не завжди тверезою публікою, як дебелий байкер, який давно вже не п’є молоко, на стальному коні, далеко за центнер вагою і потужністю з хороший табун коней.
Я допускаю думку, що любителі вітру в обличчя, які залишили своїх залізних друзів почивати перед численними кафешками Балаклавської набережної, під чай з ожиновим варенням мирно обговорювали нюанс естетики поезії Срібного віку, млосним поглядом стежачи за щербатим місяцем і почухуючи волохаті груди. Та щось не помітив я в них на столах ні варення, ні чаю...
