2 липня
Мене накрила з головою чорна смуга. Як кажуть, куди не кинь — усюди клин... Спочатку забилася раковина на кухні. Відбивала, відбивала — прорвало «коліно» (у нас усе зразка Першої світової війни). Що ж, потрібно цементувати. Пошуки цементу пропускаю — дуже втомливі. Цементувала, цементувала — й досі протікає. Боротися з цим уже немає сил і терпіння. Раптом затихло радіо. І в квартирі запанувала гробова тиша. Відчуваю, без того, як віщає Ющенко або воркує у відповідь Тимошенко, як борються за наше щастя депутати, яка температура води в Чорному морі, — не можу жити. Неймовірними зусиллями розколупала приймач — крім двох засохлих павучків нічого підозрілого не виявила. Скрутила знову — зашепотіло. Тепер моїх улюбленців доводиться слухати не більш ніж на відстані 20 см... Прикро. І незручно. А така дрібничка, як радіоприймач, ніде не продається. Можливо, на блошиному ринку. Як антикваріат. Йдемо пекельною дорогою далі. Позавчора зникло світло у всій квартирі. Сиділи добу без електрики. А вчора, щоправда випадково і з моєї провини, мене не по-дитячому куснула наша собачка — сама невинність — Дезька, тобто Дездемона. Загалом, боляче... Але про мій найбільший біль не скажу. Просто підтвердилося, що будь-яка ініціатива карається. І по заслузі мені! «Хвостатий» мотається за мною по п’ятах і пакостить, пакостить. Не набридло, красеню? А, може, це ще біла смуга...
