25 червня
Круглощока молодиця винесла на продаж домашню кров’янку й прилаштувала миску на маленькому стільчику в підземному переході. Запах паруючої страви несамовито лоскотав ніздрі й годі було пройти повз миску, не ковтнувши слинку.Вони, троє «дворян», не оминули спокуси: лягли майже впритул до стільчика, поклали голови на передні лапи й не зводили очей із миски. Шкодую, що не маю при собі фотоапарата: картина людського та собачого «виживання» — напрочуд виразна. «Собаки, мабуть, голодні?» — запитую молодицю.Та байдуже стенає плечима. Купую на шість гривень кров’янки, прошу розрізати її на три шматки й запрошую «дворян» на трапезу. Найбільший одразу жадібно проковтнув свою порцію, другий чомусь не розтулив писок, його шматок знову ж дістався першому. Те саме сталося і з третьою порцією, та цього разу крихти випали на бруківку і другий пес з’їв їх. А найменший навіть не поворухнувся — гіпнотизував миску очима й ніздрями. Чому? Молодиця просвітила мене. Той, другий, каже, може з’їсти лиш те, що випаде з писка у найбільшого, — не інакше. Он воно що! Тобто в цій зграї один — «пахан», другий — його служка, а третій — сердешний безмовний раб. Щось до болю знайоме...
