Великі промови дуже часто недооцінюють, вважаючи їх простими словами. Насправді вони можуть мати серйозні наслідки. Саме таким є нещодавнє звернення президента Барака Обами до мусульманського світу в Каїрі, оскільки — випадковий збіг чи чітко вибраний час? — відтоді ситуація на Близькому Сході постійно змінюється.
Після промови Обами в Каїрі та Лівані відбулися вибори, на яких альянс прозахідних партій, хоч як це дивно, з величезною перевагою переміг рух Хезболла та його союзників. Також на даних виборах примітним є те, що сторона, яка програла, негайно визнала свою поразку і що Сирія тепер всерйоз має намір налагодити стосунки з Ліваном.
Очевидні маніпуляції на користь нинішнього президента на останніх «виборах» у Ірані призвели до масових демократичних протестів. Дивує той факт, що уряд Ірану відразу відмовився від принципу прозорості — своєчасного й повноцінного надання відомостей про голосування, які лише він і мав. Зрештою, якщо президент Махмуд Ахмадінежад чесно переміг зі співвідношенням 2:1, побоюватися немає сенсу. Проте відбувається абсолютно навпаки, і для цього є лише одне пояснення: вибори було сфальсифіковано.
Шахрайство на виборах у Ірані призвело до масових виступів у містах країни, що (це зрозуміло вже зараз) фундаментальним чином змінить країну. Дійсно, або режим вдався до грубої сили для придушення протестів, тим самим переставши навіть грати в демократичну легітимність та підтвердивши наявність фактично існуючої в цей час військової диктатури, або він не зуміє загнати бунтівного джина демократії назад у пляшку, й Іран стане набагато більш відкритою країною та почне реформи. У разі насильного придушення, Заходові стане набагато складніше вести з Іраном переговори щодо його ядерної програми, бо режим почне покладатися для свого виживання виключно на ізоляцію та конфронтацію із зовнішнім світом. До того ж, переговори з режимом створять значні проблеми легітимності для самого Заходу.
Ця ісламська республіка не зможе так просто скористатися китайським варіантом — поєднувати політичні репресії всередині країни з економічними реформами та значною відкритістю у відносинах із зовнішнім світом — оскільки її структури дуже слабкі та нестабільні для цього. Та й правляча ідеологія навряд чи зможе пережити схожий крок без потрясінь.
Взагалі, крім питань внутрішньої політики та проблеми внутрішньої свободи, вибір між основними кандидатами залежить від думки про те, чи повинен Іран прагнути до більш сильної міжнародної інтеграції. Ахмадінежад виступає за політику конфронтації та часткової ізоляції, Муссаві виступає за більшу відкритість. Отже, політика відкриття країни негайно створить загрозу існуванню режиму.
Якщо Ахмадінежад переможе, дилема для Заходу полягатиме в тому, що йому доведеться мати справу з режимом, легітимність якого стала сумнівною внаслідок шахрайства на виборах, але без якого неможливо вирішити майже жодну важливу проблему Близького Сходу: власна ядерна програма Ірану, а також конфлікти в Афганістані, Пакистані, Іраку, Лівані та Палестині. Іран також є ключовою силою, здатною охолодити напруженість на Кавказі та в Центральній Азії.
Якщо даний режим захоче продемонструвати зовнішню силу для зміцнення своєї легітимності, яка похитнулася всередині країни, то йому доведеться зробити досягнення повноцінного врегулювання ситуації на основі переговорів, до якого прагне Захід, набагато більш складним і ризикованим, а то й зовсім неможливим.
Справа зрушилася з мертвої точки й у третьому регіоні: в зоні конфлікту між Ізраїлем та палестинцями. Обама прагне до взаємовигідного вирішення ситуації, але, на відміну від президентів Білла Клінтона та Джорджа Буша-молодшого, він не відкладає врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту на кінець свого другого терміну на посаді. Замість цього Обама із самого початку енергійно зайнявся даним питанням. Він також не замовчує деяку напруженість у відносинах із ізраїльським урядом щодо поселень на Західному Березі річки Йордан.
Проте через відсутність партнерів із обох боків, умови для серйозних переговорів із приводу палестино-ізраїльського конфлікту далеко не ідеальні. Прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу тепер згодний із ідеєю палестинської держави, а лідери руху Хамас, який заперечує право Ізраїлю на існування, погодилися на створення палестинської держави в межах кордонів до 5 червня 1967 р. Але умови, виконання яких кожна зі сторін вимагає від іншої сторони, ставлять під питання щирість їхнього прагнення до взаємовигідного вирішення конфлікту.
Але лише уряд ізраїльських правих може зупинити розширення поселень і лише Хамасу під силу зупинити напади на Ізраїль. Для поновлення процесу мирного врегулювання необхідно одночасно й оперативно вирішити дві дані проблеми — поселення та безпека.
Якщо Обама хоче домогтися серйозних успіхів у вирішенні даного конфлікту, йому доведеться зробити так, щоб уряд Нетаньягу і рух Хамас розпочали переговори. Сьогодні це здається нездійсненним завданням, але зовнішні прояви оманливі. Такі переговори стануть можливими, якщо обидві сторони — Ізраїль і палестинці — сформують уряди національної єдності.
Зміни, які відбуваються зараз на Близькому Сході, надзвичайно суперечливі, оскільки ситуація може поліпшитися або (що більш імовірно) погіршитися. Але одне ясно: якщо вихід із сьогоднішнього глухого кута не буде знайдено, ситуація лише погіршиться. Тож варто піти на ризик, необхідний для того, щоб зміни сталися.
Йошка ФІШЕР — провідний член Партії зелених Німеччини протягом майже 20 років, міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 0до 2005 р.
