23 червня
Завтра була війна. А недільного дня у храмах Львова освячували віночки, що покликані оберігати оселю від усілякого зла. Cвященники закликали прийти до пам’ятника жертвам тоталітарного режиму на віче-реквієм. Бо завтра була війна, а напередодні приходу ворога у львівських тюрмах «свої» мордували «своїх», — інакомислячих. Завтра була війна, а сьогодні увечері біля монумента Слави вирувало гучне й веселе свято пива — із усіма його прикметами: гучною музикою, танцями і споживанням хмільного напою аж донесхочу. Я ненавиджу це свято, бо мешкаю за кількасот метрів від місця, де його зазвичай проводять, і знаю, що пляшки опиняться не в смітті, а на алеях Стрийського парку, що через дорогу від монументу. Добре, що вночі йшов дощ, бо у цьому знаменитому парку немає жодного громадського туалету, а пиво, самі розумієте... Деякі парубки й до парку не добігли: стали попід стінами мого будинку, а їхні дівчата чекали за кілька кроків.«Не виходьте заміж за таких!», — хотілось закричати, але змовчала. Бо у мене теж є донька. І вона пішла разом із друзями слухати модні музичні гурти. Аргумент: влада дала дозвіл на свято, а отже — все гаразд. Кінець хмільного свята і початок війни розділяло лише кілька годин. Я запалила свічку...
