Посилювання старих і поява нових проблем, викликаних світовою фінансовою кризою, дає Україні шанс швидко впоратися з ними з тієї простої причини, що сховатися і не помічати їх стало вже неможливим. Проблема перша — будівництво. Локомотив, який став гальмом. Довгі роки будівництво було локомотивом, який разом із металургією, хімічною промисловістю й рядом інших галузей витягував на собі фантастичні, до 12% на рік, темпи розвитку української економіки. А нині спад у будівництві сягає 60% у порівнянні з 2008 роком, коли темпи будівельно-монтажних робіт і так уже були значно уповільнені.
Багато хто пов’язує надії на пожвавлення економіки з поверненням приватного капіталу на ринок нерухомості. Але обвал цін на житло й іншу нерухомість позбавляють значення подібні інвестиції. Крім прибутку, лише дві основні складові залучають інвестиції в різні сектори економіки України. Це — надійність вкладень. І швидка оборотність капіталу. Тобто має бути можливість швидко придбати та продати житло з гарним дисконтом. Але швидкого придбання житла, що будується, а значить і порівняно дешевого житла на первинному ринку, зараз ніхто вже не гарантує. А те, що вже побудовано, важко продати самим будівельникам, не говорячи вже про перекупників. А значить, і про спекулятивний капітал, питома вага якого в інвестиціях у будівництво доходила до 40%, у найближчі роки будівельникам доведеться забути. І про державне — також. Поки що уряд не поспішає виділяти обіцяних галузі в пакеті антикризових заходів 3 мільярда гривень. Зараз йдеться лише про 1 мільярд. Але немає і його.
Отже державних інвестицій немає, приватних також, так що ж робити будівельникам, та й усій економіці України? Відповідь проста. Будувати. Об’єднувати можливості держави з можливостями його громадян. Держава спроможна безкоштовно виділити землю, спростити й здешевити отримання дозвільної документації, гарантувати спорудження (добудування) житла й проторувати, таким чином, свою частину шляху з виходу з кризи? Відповідь — так. Чи спроможні місцеві ради субсидувати зі своїх бюджетів 10—30% вартості будівництва? Відповідь — так. У такому випадку ми можемо отримати нове житло за доступними цінами. Ціна на нове житло за програмою доступне житло в Полтаві коливається від 2,5 до 3 тисяч гривень за метр. Це — суми, підйомні для українців, зарплати яких різко знизилися під час кризи.
По суті, гроші на будмайданчик повернуться тоді, коли житло знову стануть купувати, а для цього на нього мають бути встановлені адекватні зарплатам українців ціни. Вартість квадратного метра у 1—5 тисяч доларів при середній зарплаті в більшості українських міст у 1 000 гривень не є реальними для більшості українців. І навіть поновлення банківських кредитів цю ситуацію не вирішить. Боргова кабала, в яку потрапили власники квартир, що брали кредити на придбання житла в доларах, при падінні гривні надовго відстрахали від банків навіть добросовісних позичальників. Тому надії брокерів і будівельників на швидке повернення приватних інвестицій до галузі такі ж примарні, як і надії більшості провінційних будівельників на державні інвестиції, які, за словами екс-міністра будівництва Володимира Яцуби, розійдуться по приватних кишенях, а не сприятимуть виведенню галузі з кризи.
Так що ж робити будівельникам? Будувати доступне за цінами житло. Ось цей механізм зараз потрібно створити й вигризти з «горла» бюрократії провідним будівельним фірмам. Але наразі більшість їхніх керівників йдуть звичним шляхом. Шукають ходи-виходи до Президента, уряду, місцевої влади, щоб за бюджетні кошти реанімувати будмайданчики і зберегти по можливості високі ціни на свій товар — квартири. Програми доступного й соціального житла, про які багато говорять, по-перше, не виконуються, й будинків згідно них побудовано в Україні дуже мало. По-друге, за словами губернатора Полтавщини Валерія Асадчева, керівники Кабінету Міністрів, зокрема, український прем’єр Юлія Тимошенко, охоче приїхали в Полтаву на здачу будинку за такою програмою. Але ось розповсюдити цей досвід на всю Україну у великих масштабах наразі не вдається.
Позитивний бік кризи — будівельники будуть змушені знижувати ціни на житло, що зараз і відбувається. Владі та бізнесу необхідно так балансувати інтереси забудовників, будівельників і громадян, щоб одні отримали прибуток, а інші — доступне за цінами житло. Ось це і буде реальним покращенням добробуту громадян. Щоб із цього приводу не говорила про себе влада в останні роки, але поки що все реальне збільшення своїх зарплат до кризи українці несли в банки, автовиробникам, забудовникам і будівельникам, оплачуючи взяті кредити.
Друга позитивна особливість кризи — українці стали обережніше ставитися до життя в кредит. Лозунг «На Заході всі живуть у кредит, житимемо і ми!» спростував той же Захід. Іпотечна криза в США, що стала стартовим майданчиком світової фінансової кризи, змусила і українців відчути на собі всю «чарівність» боргової кабали. До цього банки здавалися нам такими собі благодійниками, які сплять і бачать, як же ощасливити нас новими квартирами, машинами та побутовою технікою, можливістю відпочити в кредит. Але борги рано чи пізно доводиться повертати. І якщо ти втратив роботу під час кризи — банківський кредит стає не порятунком, а кошмаром.
Заходи уряду з фінансового оздоровлення банків почали грати свою позитивну роль. Якби їх вдалося здійснити раніше на півроку-рік, мовчки і навіть кулуарно, без телезвернень до банкірів і потенційних власників банків, ціни б таким антикризовим крокам не було. Але поки що все у нас негаразд. Там, де треба бити у всі дзвони, голосно сурмити про те, що в Україні фактично не працюють програми будівництва доступного житла в загальнонаціональних масштабах, створювати умови для здешевлення будівництва, вищі державні чиновники зайняті самопіаром на здачі будинку, побудованого за гроші місцевого бюджету. А там, де треба мовчки, не підкладаючи дрова до багаття, розібратися з банкірами, що крадуть гроші вкладників і бюджету, уряд називає банки поіменно, лише посилюючи проблеми в фінансовому секторі.
Криза не залишила української влади часу на сперечання і з’ясування того, хто повинен стати наступним президентом. Президент Віктор Ющенко та прем’єр Юлія Тимошенко під час розробки та реалізації антикризових заходів у банківській сфері продемонстрували елементи зладженої та конструктивної роботи різних гілок влади. Але, як тільки напруження пристрастей навколо отримання другого траншу кредиту МВФ і рекапіталізації та націоналізації найпроблемніших банків, яке примирило українських правителів, спало — ми знову стаємо свідками їхніх взаємних звинувачень, і фактичного початку президентської виборчої кампанії.
Парадокс. Дуже сильно розділена влада будує соборну та неподільну Україну. Але чи може щось сильно розділене побудувати щось об’єднане? Консолідація гілок влади — ось чому вчить криза, гострота якої в Україні була б значно меншою, якби український уряд не боровся з українським же Президентом і навпаки.
Ці три позитивні складові кризи: зниження цін на житло, усвідомлення тіньової сторони кредитного буму, і тепер вже всім очевидно, що життєво важлива необхідність консолідації української влади — лише невелика частина позитивних можливостей, що принесла з собою жахливу фінансову кризу. На практиці українцям абсолютно все одно, хто в країні головний — Президент або прем’єр, тільки б життя покращувалося. Розуміння того, коли потрібно швидко діяти, а коли не заважати працювати іншим — це безцінний досвід влади, здобутий нею під час глобальних потрясінь. Важливо лише не розгубити його в запалі президентських перегонів, які набирають обертів в Україні.