Минулого тижня я мав задоволення супроводжувати президента Європейського парламенту на інавгурацію «Східного партнерства» у Празі. Коли 7 травня почався саміт, багато хто сумнівався, що «Східне партнерство» матиме продовження у майбутньому. Для початку явка була набагато нижче за очікувану — відправлений у відставку прем’єр-міністр Мірек Тополанек не був спроможний забезпечити присутність головних політичних фігур Європи, таких, як президент Франції та прем’єр-міністри Великої Британії, Португалії, Італії та Іспанії. Як полегшення для одних і розчарування інших, пан Лукашенко прислав заміну — свого заступника Володимира Семашка. Проблем із піаром удалося уникнути.
Для мене підозріла відсутність політичних важкоатлетів Європи не була головною проблемою. Я набагато більше був занепокоєний загальною відсутністю політичної волі зруйнувати нову залізну завісу й створити основу для тривалої інтеграції з колишнім радянським блоком.
Очікувалося, що дітище Польщі та Швеції, «Східне партнерство», посилить політичні й економічні зв’язки між Європейським Союзом і пострадянськими країнами: Україною, Грузією, Білоруссю, Вірменією, Азербайджаном і Молдовою — а також зміцнить у цих країнах демократію та вільний ринок. Прибічники ініціативи хотіли б бачити це як наріжний камінь до членства у ЄС для тих, хто відповідає критеріям вступу. Однак об’єднана Європа розходиться в поглядах щодо цього питанні.
Можна легко зрозуміти скептицизм, із яким Німеччина, Франція й Нідерланди розглядають нещодавнє зобов’язання білоруського уряду сприяти демократії, верховенству закону, хорошому управлінню та повазі прав людини, проте їхнє небажання дати «зелене світло» Україні доволі дивне. На мою думку, Україна вже заслужила моральне право приєднатися до ЄС. Я радий, що подібну позицію займає мій уряд.
Іншим яблуком розбрату стала лібералізація візового режиму. Вочевидь, питання безвізового пересування буде вирішене в «довгостроковій перспективі й залежно від конкретного випадку». Такий підхід не надто сприяє тому, щоб переконати наших східних партнерів, що Європа серйозно ставиться до відвертості й відповідності своїм ідеалам. Що найтривожніше — це може додати правдоподібності твердженням Росії, що «Східне партнерство» — навряд чи партнерство рівних.
Росія, зі свого боку, звісно, вітає виключення принципу територіальної цілісності (висунутий Грузією й Азербайджаном) із заключного тексту Декларації «Східного партнерства», але вона продовжує розглядати всю концепцію «Східного партнерства» із занепокоєнням і недовірою. Задоволення різноманітних очікувань усіх сторін цієї ініціативи без роздратування Москви, яка вже серйозно засмучена вторгненням Європи до її колишньої сфери інтересів, буде делікатним балансуванням. Увесь проект так само сильний, як його найслабша ланка.
Поширене занепокоєння відносно того, що подальші розбіжності серед батьків-засновників «Східного партнерства» у поєднанні з недостатньою рішучістю й відсутністю бачення, можуть наразити цю ідею на небезпеку. Щойно первинний ентузіазм зникне, шведсько-польська ініціатива може виявитися значною мірою символічною. Саміт минулого тижня навряд чи був свідченням єдності та рішучості. Чи запропонує новий Європейський парламент краще лідерство — лишається відкритим питанням.
Та я оптимістичний відносно майбутнього «Східного партнерства». Я бачив, як воно народжувалося, і я вважаю, що також побачу, як воно зростає. Колеса пущені в рух, дує вітер змін. Немає шляху назад.
