Давно, в часи своєї молодості, прочитав у редагованому О. Твардовським журналі «Новый мир» багатосторінкову публікацію, яка вразила мене. Вразила новизною, інакшістю стилю, вживанням прикладів і фактів. Читалася легко, її довгі абзаци не відлякували: поглинав їх до останньої крапки. Вона не мала «залізного» стержня-сюжету, і це не робило її хаотичною. Йшлося в ній про повоєнну культуру в широкому розумінні цього поняття, включно з політикою, соціальними взаєминами та роллю знаних у суспільстві осіб. Її автором був американець. Каюсь, прізвище не запам’ятав — всю увагу забрав текст. Нині подібний стиль письма називаємо есеїстикою. Не відразу збагнув: щоб так писати, треба почуватися вільною людиною.
Єсеїстика як вид публіцистики у нас досі мало поширена — і в «літературі факту», і на сторінках газет та в теле- та радіопрограмах. Взагалі наша телевізія, можливо, за винятком Першого Національного каналу, якась геть не українська. Після вже написаного про це у «Дні» паном Ігорем Лосєвим та часом мовленого В. Притулою говорити про неї не буду. Цікавішою мені є тема есею.
Рівень нашої єсеїстики підтримують — спасибі їм !— дві мудрі й мужні дами. Оксана Пахльовська й Оксана Забужко. На жаль, пані Забужко з газетою «День» не вельми дружить. Як і третій цікавий есеїст, івано-франківець Юрій Андрухович. Пан Юрій останнім часом не пише (знову оте сакраментальне — «останнім часом» та «на жаль»). Минулої осені його висловлювання на актуальні в Україні теми вмістила варшавська Rzeczpospolita. Актуальним, як знаємо, був і залишається конфлікт між Президентом та прем’єр-міністром та її вірними бійцями у Верховній Раді й уряді. Старе запитання «Кому вони служать?» знову на часі. Тепер ще й президентські вибори наближаються...
Уже після початкових речень цих нотаток про свободу знав: тут не можна вести мову суто про журналістику. Так, медіа мають великий вплив на масову свідомість громадян. У радянську добу казали: «Читаєш «Правду» — думаєш, як «Правда»; читаєш «Известия» — думаєш, як «Известия». Ниньки ніби й інша пора надворі. Ганимо наші ЗМІ, забуваючи при цьому: не всьому сказаному-написаному слід вірити. На Заході в демократичних суспільствах давно зрозуміли, що треба використовувати різні за ідейним спрямуванням видання.
Вільних людей під впливом помаранчевої революції в Україні побільшало. Але не настільки, щоб вони могли якісно змінити нашу реальність. Про свободу й відповідальність у нас не пишуть книжок, не ставлять фільмів, не показують українську «Дорогу доблесті». І Роберт Хайнлайн наших авторів, художніх творців чомусь не надихає. Вони здебільшого стріляють у нікуди. У кращому разі творять попсу. На цьому фоні пропагування патріотизму й доблесті Романа Шухевича, краківського професора Володимира Кубійовича etc є корисною дією. Особливо для молодого покоління українців.
