Згідно з даними останніх соціологічних досліджень, Україна належить до найбільш релігійних країн Європи. Проте, що становить зміст української релігійності? Чи відрізняємо ми зовнішнє від внутрішнього, чи поняття «віра» й «релігія» для нас — прості й однозначні синоніми? На жаль, у сучасному медійному дискурсі часто переважає млявість, підкреслення вторинних, суто зовнішніх елементів духовних пошуків суспільства. Розповіді про релігійні свята відображають не стільки власне світоглядні елементи, скільки часто надуману статичну атрибутику, видану за найважливіші прояви національної культури. Тому й бачимо, що святкування Різдва чи Пасхи більше схоже на екскурсію у музей історії релігій — дуже багато йдеться про крашанкарство, писанкарство, рецепти різних страв, інші невід’ємні складові наданих державою «релігійних вихідних». Альтернативних поглядів — як тих, що підкреслювали би внутрішню значимість свята, його важливість для морального й духовного утвердження християн, так і критичних, світських думок — відверто не вистачає. І тут спрацьовує не лише бажання журналістів зробити релігійну тематику більш популярною, показати конфесійно нейтральні, «фольклорні» речі (певно, рецепти пасок не залежать від юрисдикції церкви), а й позиція багатьох церковних діячів. Складається враження, що деякі ієрархи церков просто бояться говорити віруючим про моральний зміст релігійних вірувань, наголошувати на якихось заборонах, нормативних принципах, формулювати чіткі відповіді на болісні соціальні виклики — а їх у наш час вистачає. Тому й у традиційних великодніх розмовах матеріальне часто домінує над духовним — йдеться про обряди, культові предмети, усе, чого можна торкнутись, те, що не вимагає значних інтелектуальних та вольових зусиль. Саме тому політичні еліти так просто перетворють церкви на майданчики для піару — і Україна не виняток, так було навіть у ті часи, коли жрець прадавнього племені закликав коритись вождю. Тож оскільки ЗМІ — суть маніпулятивні, а, отже, політичні (у широкому сенсі) інституції, то й релігія у ЗМІ представлена головним чином політичним елементом.
Звісно, не без винятків, багатьох і приємних, коли репортаж про певну релігійну конфесію чи свято є неупередженим та, так би мовити, «комплексним», коли акцентується увага на багатьох аспектах такого складного феномену, як релігійна віра. Адже релігія не обмежується культивуванням любові до національних традицій. Усім чудово відомо, що урбаністична культура — безперечна домінанта цивілізації — істотно трансформує релігійність, а у сучасному світі додає ще й компоненту ринковості та прагматизму. Проте, на жаль, як релігійні діячі (йдеться, в першу чергу, про православ’я), так і політичні та медійні достойники часто вдають, що не помічають соціальних змін та негараздів навколо себе. З одного боку, в оцінках культури згори домінує стара марксистська парадигма — «буде економічне зростання, буде й культурне зростання». З іншого — з багатьох державницьких амвонів (за посередництвом ЗМІ, звичайно) лунають постійні заклики до розширення влади певних церков, конфесій чи боротьби із «сектами». Насправді — та сама політика, якій суттєво вигідна законсервованість світогляду, підміна розвинутої, суспільно активної релігійної свідомості зовнішніми, ні до чого не зобов’язуючими деклараціями. Тому загалом мас-медіа цілком об’єктивні — інше питання, чи влаштовує нас дійсність, відображати яку вони й покликані. Але релігійна дійсність — це усвідомлення віруючими своєї віри, того, наскільки вона декларована власним серцем (щось забуваємо релігійність сковородинського типу — одночасно раціональну й містичну), а не зовнішніми, нав’язливими атрибутами, які просто ідолізують нашу свідомість. А головне — тягнуть за собою політичну ідеологію, не завжди відповідну релігійним цінностям.
І наостанок. Християнські свята відзначають не лише у православ’ї. Відзначають без пасок, крашанок, багатих столів, алкоголю. Але чи говориться про це з екранів? Перевага надається тій конфесії, куди ходить політична еліта. Покажуть членів їхніх сімей, святкове вбрання та різні священнодійства. Тож багато хто й думає: а, може, так і треба? Може, це і є справжня віра?..
