Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Хто їх згадає, як не ми?..

11 квітня, 2009 - 00:00
ФРАНЦ БРЖЕЗИЦЬКИЙ, 84 РОКИ, ЖИТОМИР

«Щороку 11 квітня світ відзначає Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Для мене цей день має особливе значення — адже два роки свого життя я провів у найстрашніших «фабриках смерті», створених катами Третього рейху — концтаборах Майданек, Ляйтмеріц, Грос-Розен.

...У Майданек я потрапив вісімнадцятирічним юнаком. Перед цим була підпільна робота у рідному Житомирі, арешт, кількаденне очікування розстрілу у камері смертників. А поті — ешелон, котрий у лютому 1943 року привіз нас, 1240 поліщуків, у Майданек.

Про дворічне жахіття, крізь яке довелося там пройти, нині не хочеться згадувати. Пам’ятаю лише, що ми, в’язні з різних міст і країн, завжди трималися купи. Ми підбадьорювали один одного, говорячи: «Всіх фашисти не знищать. Хтось все одно повинен вижити». Сьогодні, майже через сімдесят років після тих страшних подій, цим «кимось» виявився я. Всіх моїх табірних побратимів і друзів вже немає на світі. Більшість загинули там, у Майданеку. А ті, хто вижив, вже у післявоєнні роки відходили в інший світ. Сумно це усвідомлювати, але нині я лишився останнім із колишніх в’язнів Майданека в Україні та Польщі...

Вже близький час, коли й мені доведеться вирушити туди, звідки ніхто не повертається. І саме тому я поспішаю. Поспішаю виконати обіцянку, котру дав своїм друзям у концтаборі, — розказати про них, розшукати їхніх рідних. Пам’ять стерла імена та обличчя багатьох із тих, хто пройшов зі мною пліч-о-пліч табірні випробування. Але, ніби спалахи, лишилися спогади про кількох конкретних людей, що загинули в Майданеку. Кожен з них перед стратою закликав до нас, ще живих: «Згадайте про мене, розкажіть моїм рідним!». Тоді я дав собі слово — якщо не розшукаю, то хоча б розповім про цих людей.

...Дядя Ваня Бутович, мій земляк, працівник друкарні з Житомира, сивочолий чоловік років шістдесяти. У Майданеку він був мені за батька, завжди підтримував, допомагав. Дуже пишався п’ятьма своїми доньками. А ще повторював: «Франц, ти лишишся живим. І знайдеш моїх дівчаток та розкажеш, що я загинув тут». Згодом дядя Ваня помер від тифу в таборі. Я намагався після війни знайти його дочок — та марно...

...Григорій Немченко, офіцер 44-го артилерійського полку в Житомирі. У концтаборі я здружився з ним ще й тому, що він служив разом із моїм шурином. Григорій теж назавжди залишився у Майданеку — а його рідних я так і не зміг розшукати...

...Кілька років тому я був у Москві. На вокзалі в залі очікування випадково розговорився з жіночкою. Виявилося, вона їхала на Житомирщину, у селище Романів (колишній Дзержинськ). Розповіла й про те, що у Дзержинську колись жив її дід, якого 1942 року забрали німці, й відтоді він пропав безвісти. Назвала й прізвище діда — Кирилюк. Мене наче блискавкою вдарило — одразу згадався Майданек. У один із днів чергову групу в’язнів з нашого «поліського» етапу вели на шибеницю. Один із них незадовго перед цим зміг втекти з табору, але його зловили. Перед обличчям смерті тоді цей чоловік голосно гукнув: «Мене звати Кирилюк, я з Дзержинська! Розкажіть про мене моїм діткам!». І ось диво — через стільки років я випадково зустрів його онучку! На жаль, ми не встигли обмінятися адресами, бо відходили наші поїзди.

Бутович, Немченко, Кирилюк... Лише три долі, яких поглинув молох Майданеку. А скільки таких, що й прізвища їхні навіки згубилися? Цих людей, можливо, й досі розшукують їхні діти, онуки, правнуки. Згадавши ці три маленькі історії, я хочу вірити, що виконав обіцянку, дану моїм побратимам, що назавжди лишилися в Майданеку...».

Записав Сергій БОВКУН, журналіст
Газета: 
Рубрика: