Схоже, що поки європейські лідери в основному стурбовані пошуком національних відповідей на глобальну економічну кризу. Зокрема, лідери Старої Європи відмовилися відкривати свою скарбницю для країн Нової Європи. Якщо такий підхід збережеться, то існують серйозні побоювання щодо того, що Європейський проект виявиться паралізованим. Це не тільки загальмує відновлення економічного зростання, але і буде мати жахливі політичні наслідки.
Криза набагато сильніше вразила нових членів Євросоюзу зі східної й центральної Європи, ніж старі держави-члени. Нові члени також виявилися набагато менш підготовленими з психологічної та соціальної точки зору до того, щоб протистояти ситуації, що склалася. Багато хто був серйозно розчарований, коли на початку місяця європейські лідери відхилили прохання про створення для них спеціальних програм підтримки. Безумовно, канцлер Німеччини Ангела Меркель мала рацію, коли заявила, що з кожною країною треба розбиратися залежно від ситуації в цій країні. Однак їй і її колегам треба було висловити більш ясну і більш рішучу підтримку новим державам-членам.
Емоції і очікування помітно виросли, коли всього п’ять років тому до ЄС приєдналися нові демократичні держави з колишнього Східного блоку. До початку кризи минулого року розширення виглядало вигідною справою для Старої Європи: високі темпи зростання в більшості країн Нової Європи вливали енергію в економічні системи Старої Європи, що слабшали, на здивування тим, хто передбачав, що розширення ляже економічним тягарем на шиї вже існуючих держав-членів.
Проте потім фінансова система зруйнувалася, а темпи зростання впали як тонна цеглин. Нові демократичні держави почало трусити, в деяких із їх столиць відбулися акції громадських протестів, а деякі з урядів цих країн впали. Очікування і віра в демократію, ринкова економіка і проект Великої Європи також постраждали.
Якщо так триватиме далі, все може скінчитися тим, що в результаті ми відкриємо ящик Пандори, звільнивши націоналістичні й ксенофобські привиди минулого. Деякі з цих демократичних держав досить молоді і слабкі. Оптимізм, створений їх мирним поверненням до вільної і демократичної Європи, був зіпсований до такої міри, що жоден із нас, ймовірно, навіть і не передбачав.
Саме в цьому питанні існує гостра необхідність в політичному лідерстві. Лідери міцно сталих європейських демократичних держав мають пояснити своїм виборцям, що розширення принесло їм величезну користь, і що вони також матимуть не меншу користь, якщо розділять обов’язки і витрати з урегулювання ситуації в країнах, які сильніше за всіх зачеплених кризою.
Завжди існували перебільшені висловлювання щодо того, що прийняття нових членів буде дуже дорогою справою, а дріб’язкові і обмежені упередження псували готовність до того, щоб відкрити кордони Європи для «польських водопровідників».
Будь-яка твереза оцінка того, що сталося насправді з початку розширення, змусила б подивитися на проблеми з перспективної точки зору: коли розширення було узгоджене, загальний розмір економік десяти нових членів приблизно дорівнював економіці Нідерландів. Сьогодні, через п’ять років після різкого зростання нових країн-членів, їх об’єднаний ВНП складає трохи менше ВНП країн Бенілюксу.
Таким чином, важливі завдання щодо відновлення цих економічних систем не є такими непереборними. Однак непереборними можуть виявитися політичні наслідки відмови донести послання справжньої європейської солідарності. Це і є той же «час Європи».
Я пам’ятаю, коли востаннє була використана ця фраза: 1991 року, коли голова Ради міністрів Європи відвідав країну, яка тоді ще називалася Югославією, і радо прийняв пусті обіцянки Слободана Мілошевича, поряд з його заявами про те, що вони готові погодитися з проханнями Європи про мирне розв’язання конфлікту в цьому регіоні. Голова заявив тоді: «Сьогодні настав час Європи, а не Америки». Як нам всім сьогодні прикро, що саме американцям, в результаті, довелося втрутитися, щоб, нарешті, зупинити кровопролиття на Балканах.
Однак цього разу ми, європейці, не можемо дозволити собі чекати, що хтось інший надасть нам підтримку. Звернення до Міжнародного валютного фонду або інших інститутів не підкріпить нашу віру в європейський проект у ті моменти, коли настане час «витягувати каштани з вогню». Так що, це просто зобов’язаний бути час Європи.
А це означає, що тим, хто починає сумніватися в цінностях ЄС, потрібно відправити чітке послання: ми опинилися в цій ситуації всі разом. Нам вдасться знайти загальноєвропейське рішення. Солідарність серед членів — це не тільки якась абстрактна ідея, яку ми обговорюємо, коли наше майбутнє виглядає в яскравому рожевому кольорі.
Уффе ЕЛЛЕМАНН-ЙЄНСЕН — колишній міністр закордонних справ Данії.
