Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

У човнику гоголівських долонь

«Страшна помста» по-херсонськи
26 березня, 2009 - 00:00
«СТРАШНА ПОМСТА» — ВИСТАВА-АЛЕГОРІЯ ПРО ВІЧНИЙ ГРІХ, СПОКУТУВАНИЙ НАСТУПНИМИ ПОКОЛІННЯМИ / ФОТО З АРХІВУ ТЕАТРУ

Серед вистав, присвячених 200-річчю з дня народження Миколи Гоголя, з’явилася прем’єра, з якою познайомив глядачів Херсонський академічний музично-драматичний театр ім. М. Куліша — трагедія «Страшна помста».

Інсценізацію повісті Гоголя зробив Сергій Павлюк (він виступив режисером-постановником, взявши участь також і в музичному оформленні вистави, разом із Діаною Янушкевич). Поставити це масштабне дійство, вловити й передати істинну атмосферу гоголівського твору Павлюкові допомогла образна, насичена багатосмисловими пластами візуальної подачі сценографія Сергія Ридванецького. Поетичний дух вистави могутньо підтримується оригінальним сценічним одягом акторів (художник по костюмах Наталя Ридванецька).

Херсонська «Страшна помста» — переконливий зразок українського поетичного театру. Романтичного за стилем, глибинного традиціями і сакральністю за своєю сутністю. У «Страшній помсті» стосунки персонажів побудовано в традиційній манері: на сцені показано яскраві елементи обрядовості та ритуальності, звучить автентичний вокальний супровід (хормейстер Ружена Рубльова) в козацьких думах і народних піснях. Увесь зовнішній вид постановки працює на те, щоб у глядачів «прокинулися» прадавні почуття свого національного єства, щоб навіть від простого звучання музики виникали емоційні вібрації почуттів, закодованих у певних ритмах вокальних плачів, обрядових пісень, щоб «запрацювала» душа, в намірі, як у героїв дійства, позбутися багатовікового бажання помсти.

Сценічний простір режисер і художник будують за принципом вертепу — старовинного українського лялькового театру (трирівневого). На умовно небесному вищому рівні відмірюватиме день сонце — стилізоване під колесо від воза і з зіницею посередині, що нагадує всевидяще око, яке загадково заблищить; обов’язковий для гоголівських творів, вузький пружок місяця. Туди, в темну височінь будуть спрямовані, «притулені» до повітря сходи, що свідчать про можливості піднятися героям сходинками-щаблями.

З нижнього рівня, традиційно у вертепі представленого пеклом, у виставі, як із невидимого пекла — з віка трун, які відкрилися, присипані попелом тліну — вийдуть мертві, серед яких і сам... автор — Микола Васильович. І повстануть мертві, обтрусять бутафорську землю зі своїх утомлених вікових кісток, і змішаються на середньому, реалістичному рівні, з живими персонажами, і спробують підкоригувати історію тих, хто нині живе.

Центральний елемент цього реального, життєвого простору — білий човен — козацька чайка. Вона — поетичний образ дому, роду, маленька точка величезного всесвіту, центр світобудови, узагальненої та конкретної. Закріплений посередині сцени, човен обертається по колу, символізуючи вічний рух буття. Він гойдається вгору-вниз, немовби шальки терезів під тягарем складних рішень, пропадає в пелені туману, стелеться над водою, яка відчувається і стає схожою на місяць у хмарах, які повільно пливуть. Як не пригадати тут відомі рядки: «Чуден Днепр при тихой погоде...» Неначе сам Микола Васильович склав зі своїх долонь цього білого човника, вмістив туди своїх героїв і оберігає їх із любов’ю та надією...

Історія Данила Бурульбаша (Сергій Михайловський), його дружини Катерини (Оксана Савельєва) і батька Катерини (Василь Черношкур) є неприродним любовним трикутником, і глядачеві не просто сприймати звичайну історію. Та й режисер не залишає такої можливості, слідуючи за Гоголем. У виставі все дійство фантастичне й містичне. Цьому відчуттю допомагає винахідливе пластичне вирішення (Юрій Бусс). У загальному колі закрутяться й мертві, й живі герої; в проблисках вогню та світла, яке заполонило сцену, вони питимуть і гулятимуть, зраджуватимуть і мститимуть, вбиватимуть і кохатимуть, топтатимуть могили й битимуть поклони Богові. Одним словом, житимуть... А також продовжуватимуть грішити, хотітимуть покаяння та не вмітимуть цього зробити. Притчу про зраду й помсту, якою стала «Дума про Івана та Петра», написана Гоголем у «Страшній помсті», режисер Сергій Павлюк в своєму сценічному варіанті представив алегорією про вічний гріх, спокутуваний наступними поколіннями. Вистава вийшла метафоричною та багатою на асоціації. Багато що в ній глядачами сприймається не розумом, а на емоційному рівні, немовби підтверджуючи гоголівську сентенцію про те, що «душа людська знає набагато більше, аніж є насправді». Постановники дійства вловили невтішний висновок Гоголя про природу людини, і тому у виставі вертеп залишається вертепом із його незмінністю рівнів. Закриваються віка трун, затягуючи в пекло нові жертви, заходить пурпурне колесо сонця... і сходами вгору, до спокути гріхів не піднявся ніхто... Невже й справді Гоголь передбачив нам страшну помсту?

Алла ПОДЛУЖНА, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: