За 17 з лишком років свого існування Співдружність Незалежних Держав (СНД) так і не склалася як ефективно діюче інтеграційне об’єднання. Більше того, на просторі СНД спостерігається явне згасання інтеграційних процесів. У чому причини?
За всі минулі роки, незважаючи на численні декларації про високі намічені цілі, країни-учасниці СНД так і не створили навіть повномасштабної зони вільної торгівлі, іншими словами, фактично не вийшли навіть на найперший, початковий етап інтеграційної співпраці.
Це підтверджується кількісними результатами: обсяг взаємного товарообігу і його структура абсолютно не відповідають багато разів декларованим інтеграційним (тобто пріоритетним у порівнянні з третіми країнами) характеру та цілям економічної співпраці. Значення обсягів взаємної торгівлі країн СНД у їх загальному товарообігу, різко знизившись після розриву колишньої системи господарських зв’язків 1992 року, з того часу змінилися ненабагато. Так, за даними Міждержавного статистичного комітету СНД, частка взаємної торгівлі країн Співдружності в загальному обсязі їх зовнішньоторговельних операцій становила 2006 року 22 відсотка, 2007 року — 23 відсотка. Але особливо разючим є те, що серед усіх країн СНД найнижчою є аналогічна частка в зовнішньоторговельному обороті Росії: в 2006—2007 роках вона не перевищила 15 відсотків.
Останній факт означає, що неодноразово проголошувана — в тому числі протягом 2008 року — вищим керівництвом Росії співпраця в рамках СНД як найважливіший напрямок зовнішньополітичної діяльності РФ, як і раніше, не підкріплюється економічно. Питається: що може вимагати від інших країн держава, яка на словах взяла на себе роль свого роду «локомотива» співпраці на пострадянському просторі, але насправді орієнтується на торгівлю зовсім із іншими «просторами»?
Далі, якщо взяти торговельний обіг Росії з країнами СНД, то ми побачимо, що відбувається практично повна концентрація його лише на 3-х країнах. Так за підсумками 2007 року на частку України, Білорусі та Казахстану припало майже 89 відсотків усього товарообігу РФ з державами Співдружності. І тут факти звучать переконливіше за будь-які декларації: першим за обсягами товарообігу партнером Росії є Україна. Візьмімо для прикладу навіть нафтогазовий комплекс, який є, як усі знають, ключовим для усього російського господарства. Так ось, поточні поставки вузлів і деталей, необхідних для підтримки хоча б навіть нормального функціонування нафто- і газотранспортної системи, Росія багато в чому здійснює з сусідньої України.
Наприклад, при будь-якому розширенні газопровідної мережі або в разі заміни труб ще радянського виробництва, які виробили свій ресурс, на нові, Росія робить широкомасштабні закупівлі в українських партнерів, передусім — на Нікопольському об’єднанні. Газоперекачуючі насоси — вельми дорогу та високотехнологічну продукцію — «Газпром» закуповує на заводі в Сумах. Далі, на Україні збільшуються обсяги поставок залізничної техніки, частка якої в загальному обсязі українського експорту до Росії зросла з 1—2 відсотків 2000 року до 10 відсотків 2007 року.
Саме за рахунок розширення промислового імпорту з України весь російський імпорт із сусідньої країни, за даними Росстату за 2007 рік, перевищив 45 відсотків у загальному імпорті Росії з країн СНД і більш ніж у півтора раза, наприклад, перевищив імпорт із Білорусі, який становить 29 відсотків і посідає друге місці. Питається, хто ж кого в СНД, грубо кажучи, «годує»? Можливо, час, нарешті, не на словах, а на ділі розмовляти з сусідами як із рівними партнерами? Без цього, як відомо, ніякої інтеграції ніколи не буде, і це доводить і успішний досвід Європейського союзу, і не тільки його.
Можна, звичайно, махнути рукою на організацію рівноправної співпраці. Але тоді — у повній відповідності до законів ринку — розгортатиметься взаємна конкуренція, причому на все більшому числі напрямків, і невідомо ще, який тут буде результат. Взяти як один із найбільш яскравих прикладів суперництво російських і українських виробників високотехнологічної готової продукції, що посилюється, і яке в багатьох випадках завершується не на користь Росії. Це стосується, зокрема, такої галузі, як авіабудування. Так, вельми поінформована, а тому й популярна американська газета «Москов таймс», яка видається в Москві, зазначає, що за станом на початок 2009 року українські авіавиробники значно випереджали росіян у організації такої прогресивної форми зовнішньоекономічної діяльності, як спільне виробництво авіатехніки, в тому числі — військового призначення. Наприклад, Україна спільно з іранською компанією HESA бере участь у виробництві регіональної версії літаків Ан-140 і має намір розпочати виробництво нової моделі Ан-148.
Можна, звичайно, наводити ще багато які конкретні приклади, та чи варто? І так зрозуміло, що вже сьогодні «пробуксовка» в галузі чисто економічної співпраці спричиняє очевидне скорочення і політичних можливостей Росії на просторі СНД. Факт залишається фактом: на березень 2009 року жодна з країн СНД не підтримала односторонньої ухвали Російської Федерації про визнання Абхазії та Південної Осетії як незалежних держав. Заради справедливості потрібно зазначити, що й за межами СНД фактичне відторгнення від міжнародно визнаної території суверенної Грузинської держави територій Абхазії та Південної Осетії не визнав ніхто, за винятком Нікарагуа. Але СНД — начебто особливий випадок, до неї входять найближчі союзники Росії, проте жоден із них не захотів нехтувати нормами міжнародного права на догоду Кремлеві.
Всі знають, що після подій на Кавказі Грузія офіційно заявила про вихід зі складу СНД. Надалі ми просто ризикуємо зіткнутися з остаточним розчаруванням значної групи країн-членів у СНД як такому, наслідком чого може стати лавиноподібний вихід держав із її лав. Якщо все ж таки є бажання використати можливості налагодження повноцінної інтеграційної співпраці, які ще поки що залишаються на пострадянському просторі, необхідно, мабуть, для початку чітко усвідомити наявність деяких реалій.
По-перше, Росія повинна остаточно уяснити для себе, що всі країни СНД відбулися як суверенні, міжнародно визнані держави, і тільки як до таких необхідно ставитися до Білорусі та Казахстану, України та Молдови — незалежно від того, подобається комусь у Москві або ще десь зовнішня політика тієї чи іншої сусідньої країни чи не подобається. Тобто поводитися так, як, скажімо, найбільші європейські держави — Велика Британія, Німеччина чи Франція, які однаково шанобливо ставляться до не таких великих своїх партнерів по Євросоюзу — як до Бельгії чи Люксембурга, Польщі чи Словенії.
По-друге, при формуванні нової системи інтеграційних відносин Росії потрібно враховувати як даність не лише такий чинник, як безперечний суверенітет країн СНД і їхню незалежність у проведенні зовнішньої політики, але й самобутність соціально-економічних моделей, які склалися. Скажімо, в сусідніх Білорусі та Україні сформувалися різні економічні моделі, по-різному дивляться ці країни і на деякі зовнішні та внутрішні проблеми. Але це не заважає обом підтримувати одна з одною добросусідські та рівноправні відносини. Так само повинна чинити щодо всіх своїх партнерів і Росія, і тоді багато які проблеми відпадуть самі собою.
Необхідно, таким чином, виходити з умов повної і безумовної рівності країн-учасниць інтеграційного процесу — без знижок на наявність ядерної зброї та зовнішньополітичні амбіції, різницю в економічних потенціалах і фінансових можливостях. Потрібно продумувати такі багатосторонні ініціативи, які були б передусім максимально економічно вигідні всім учасникам, і лише в міру успішної реалізації таких ініціатив можна перейти до розв’язання інших питань — у тому числі чисто політичної взаємодії.
У реальній ситуації, яка склалася, можна було б подумати про концентрацію зусиль і наявних коштів країн, які входять до СНД, на реалізацію завдань із формування для початку повноцінної зони вільної торгівлі. Це мається на увазі здійснення взаємної торгівлі без вилучень і обмежень, але не на папері, як це відбувається досі, а в реальній дійсності. При цьому одночасно дотримуються свободи транзиту товарів і послуг, і не передбачається ніякого обмеження суверенітету країн-учасниць у частині передачі їхніх повноважень будь-яким наднаціональним органам. Постановка іншого, більш масштабного завдання на сьогодні здається, відверто кажучи, нереальною.
Зі свого боку, зосередження зусиль на остаточному формуванні режиму вільної торгівлі дозволило б зробити участь у інтеграційних процесах у СНД дійсно привабливим. Скажімо, керівництво України не раз висловлювалося на користь обмеження інтеграційної співпраці в рамках СНД саме першою, початковою стадією, тобто зоною вільної торгівлі. Залучення такого економічно потужного члена СНД, як Україна, до інтеграційного процесу потягне за собою не просто збільшення російсько-українського товарообігу, але й активізацію взаємовигідної багатосторонньої співпраці.
Своєю чергою, підвищення частки взаємного товарообігу в загальних обсягах зовнішньої торгівлі всіх зацікавлених у режимі вільної торгівлі країн-членів СНД зробить згодом привабливими й ідеї більш тісної взаємодії партнерів, які активно співпрацюють, передусім — у галузі виробничої кооперації. А вже все це разом дозволить знизити рівень існуючої політичної недовіри між окремими країнами, які входять до СНД, що, безперечно, відповідатиме взаємним інтересам. Тоді, і лише тоді, питання «що робити з СНД далі?» піде з порядку денного.
