Знати, куди й навіщо йти далі, які саме пріоритети обрати, суспільство може лише тоді, коли буде прояснене основне, вирішальне питання: що з нами сталося й чому це сталося? Інакше кажучи, якщо ми усвідомлюємо, що Україна — постгеноцидне суспільство (припустимо, що усвідомлюємо!), то що це означало й означає зараз для внутрішнього світу мільйонів людей, які живуть на нашій землі? Це не хвороблива схильність до рефлексії, а безумовна, сувора необхідність позбавлення влади солодко-отруйного дурману, що паралізував усе людське у свідомості декількох поколінь. А відповіді на це запитання можна шукати різними шляхами. Найбільш очевидний — вивчати праці істориків, філософів, соціологів, осмислюючи факти нашого страшного минулого, систематизуючи їх, намагаючись вибудовувати ті чи інші концепції, щось відкидаючи, з чимось погоджуючись... Але проблема в тому, що все це далеко не завжди дає можливість осягнути тоталітарне суспільство як ціле, як єдину структуру, а для цього, як видається, передусім треба проаналізувати й зрозуміти внутрішній світ людини такого суспільства.
І тут можна й треба звертатися до деяких (пророчих) витворів мистецтва Слова. Саме там — а таких творів дуже небагато, але тим вони цінніші й тим уважніше їх треба читати — «прихована» найбільша пожива для роздумів над вічними питаннями (тобто над тими, що адресовані не одній-єдиній нації й не одній-єдиній епосі), а саме: що таке свобода й що таке рабство? Чи завжди раб — це той, кого перемогла більша, нахабніша сила зброї, чи, може, це той, кому подобається бути рабом, хто звик їм бути, хто спирається на «прагматичну», «зрілу» філософську формулу: «Коли тобі тепло й м’яко, розумніше дрімати й мовчати, ніж копирсатися в неприємному майбутньому!».
Саме так міркує Кіт, один із героїв казки «Дракон» (водночас і притчі, і чудового, з ювелірною точністю здійсненого аналізу внутрішньої суті та духовних наслідків тиранії у найрізноманітніших її виявах), написаної 1943 року, в розпал збройного протиборства з нацизмом, видатним російським драматургом Євгеном Львовичем Шварцем. Цю п’єсу-казку мало ставлять зараз у театрах України (ні в оригіналі, ні в українських перекладах, та й чи є такі взагалі?), вона не в центрі суспільної уваги ні в Росії, ні в нас (йшла 20 років тому не дуже вдала екранізація Марка Захарова, агресивно й зовсім не в дусі автора п’єси названа режисером «Убити дракона» — і це, здається, все). А тим часом, твір Шварца — річ настільки мудра, зухвала, сумна й провидницька (хоча це за формою дитяча казка — не дивуйтеся, так буває, читачу, пригадаймо хоча б свіфтські «Подорожі Гуллівера»!), що можна лише дивуватися, як Шварц залишився живим у кошмарі повоєнних чисток... Адже гноїли в таборах і за незрівнянно менш безстрашні виклики деспотизму. Ймовірно, Шварца врятувала «зашифрованість», алегоричність його казки; але точності історико-філософського малюнка п’єси ця алегоричність аніскільки не пошкодила. Недаремно один із близьких друзів автора, Леонід Малюгін, писав: «Це зла й сумна річ. Люди настільки зжилися з бідою, з розбоєм і свавіллям, з несправедливістю, що їх ніщо не може здивувати й засмутити — навіть звістка про власну смерть. Уже не залишається жодних надій на виправлення городян — вони отруєні підлотою й брехнею. Умовимося, що це місто знаходиться на території Німеччини — й тоді буде легше».
ОТРУТА БРЕХНІ, АБО ЩО ТАКЕ ДРАКОНСТВО?
Сюжет п’єси (зовні!) нескладний. Над мирними, тихими, законослухняними городянами якогось старовинного (умовимося, що європейського...) міста вже 400 років владарює Дракон, істота, крім свого «головного образу» (три вогнедишні голови, кігті, зуби, крила і т. д.), здатна, як підкреслює Шварц, набувати й людського вигляду (навіть трьох різних виглядів: «немолодого, але міцного, моложавого, білявого чоловіка із солдатською виправкою», «серйозного, стриманого, високочолого, вузьколицього, сивіючого блондина» та «зіщуленого, блідого жовтого чоловічка»!). Це «величезне, древнє, злобне чудовисько» в давнішньому минулому жорстоко придушило всі спроби заколоту («...Проти нього виступали цілим містом, але він спалив усе передмістя й половину жителів звів із розуму отруйним димом. А останні двісті років ніхто не намагався битися з ним. До цього з ним часто билися, але він повбивав усіх своїх противників. Він чудовий стратег і великий тактик... Це великий воїн», — так розповідає один із городян, архіваріус Шарлемань). Дракон так давно живе серед людей, що нерідко, набувши одного з трьох своїх облич (дивися вище), «просто», «без чинів» заходить на гостину до котрогось зі своїх підданих на чашку чаю.
Але ось що цікаво: «дух війни й руйнування», Дракон поводиться в місті досить мирно, якщо, звісно, не зважати на дівчат, яких щороку приносять у жертву. Він дав місту спокій, за який городяни всіляко готові боротися, він навіть охоче займається добродійністю (!) — дає садівнику гроші на досліди з розведення троянд, а колись, ще 80 років тому (про це із захопленням і розчуленням згадує архіваріус Шарлемань), на прохання міського лікаря дихнув своїм вогнем на озеро, скип’ятив його і так врятував місто від епідемії холери. І можна сказати, що Дракон (городяни ласкаво називають його «Дракоша», «Дра-Дра») поводиться набагато більш мирно, ніж міг би поводитися; не даремно він говорить про свої стосунки із співвітчизниками: «Ми з ними з давніх-давен навчилися розуміти одне одного»... Можливо, чудовисько старіє, і йому теж хочеться стабільності (в людоїдстві) й спокою...
Але страшну руйнівну силу Дракона не можна вимірювати лише його видимими справами — вбивствами або удаваною «добродійністю». Дракон отруює й руйнує людські душі — ось що найголовніше. Замість свободи він дає городянам (потенційним громадянам) ілюзію «сталості», спокою, і цією ілюзією під його владою люди починають дорожити більше за все, що є в житті, — більше за свободу, честь, гідність — якщо вони ще пам’ятають, що це таке. Дракон залишив у людях частину себе (вже після того, як його переміг хоробрий лицар Ланцелот!), посіяв у них страх і підозрілість, невіру у власні сили. Дійсно, Дракон помер, але справа його живе. Але до цієї фундаментальної теми ми ще повернемося.
«Поки він тут, жоден інший Дракон не наважиться нас зачепити»; «Найкращий спосіб позбутися Дракона — це завести свого власного» — ці майстерно винайдені Євгеном Шварцем формули справді пояснюють дуже багато чого в нашій радянській, дорадянській і, головне, вже й пострадянській історії, коли, здавалося б, порядні, розумні й небоязкі люди, мов загіпнотизовані кролики, аплодували показовим процесам, організованим «вождем усіх часів і народів», переконували себе, що страшний голод, масові репресії, приниження національної гідності рідного народу, планомірна русифікація українців під фальшивою маскою «інтернаціоналізму» — це все «неминуче», «з цим доводиться миритися», «тут уже нічого не вдієш» і т. д. (буквальні цитати з міркувань городян у п’єсі Шварца). Дракон винищив геть усіх циган, але навіть тихий, інтелігентний архіваріус Шарлемань знаходить цьому виправдання: «Ці цигани бродяги за природою, по крові. Вони — вороги будь-якої державної системи. Їхні ідеї руйнівні. Вони проникають усюди. Тепер ми зовсім очистилися від них, але ще сто років тому будь-який брюнет мусив довести, що в ньому немає циганської крові». Те, що Шарлемань — ніякий не нацист, не расист і не громило — це і є найстрашніше...
«Ви чужий тут, а ми з городянами давно вже навчилися розуміти одне одного», — м’яко, майже ласкаво говорить Дракон лицарю Ланцелоту. І, хоч як це жахливо, він правий! «Німії, підлії раби!», «А братія мовчить собі, витріщівши очі...» — саме ці безжалісні інвективи Тараса Шевченка мимоволі спадають на думку, коли читаєш видатну п’єсу Шварца. Дракон грабує городян, стягує з них тяжку (але стабільну!) данину, він «викривив вашу душу, отруїв кров і затуманив зір» (так говорить Ланцелот людям, які вельми недоброзичливо зустріли його й вимагають, щоб він якнайшвидше забирався з міста), — а піддані «злобної ящірки» мовчать. Мабуть, мовчать саме через «затуманеність зору», а не тільки тому, що Дракон настільки сильний.
Влада Дракона тримається ще й на зневазі права, закону, своїх же, даних колись зобов’язань і обіцянок. Коли чудовиську нагадують про документ, підписаний ним 382 роки тому (а там сказано буквально: «Будь-хто, хто викликає мене на поєдинок — у безпеці до дня бою, і я підтверджую це своєю клятвою. І день бою призначаю не я, а він, той, хто викликав мене. А все місто мусить допомагати тому, хто викличе мене, і ніхто не буде за це покараний — це також підтверджується клятвою»), то Дракон відповідає: «Я був тоді наївним, сентиментальним, недосвідченим хлопчиськом!». А на репліку Шарлеманя: «Але документ не скасовано...» — звучить справді незабутня відповідь Дракона: «Досить про документи. Ми — дорослі люди». Так і відчувається стиль і спосіб мислення багатьох із нашої сучасної політичної й бізнес-еліти, що стрімко «йде в Європу»... Ніяких правил чесного поєдинку з Ланцелотом чудовисько, звісно, дотримуватися аж ніяк не збирається, й суперника має таємно вбити отруєним ножем перед початком бою Ельза, дівчина, в яку він закоханий (при цьому Ельзі заявлено, що «найменше вагання буде покарано як непослух», і в той же час страховисько нагадало їй, що «Дракон уміє нагороджувати вірних слуг». Батіг і пряник — безвідмовна зброя тиранії та тоталітаризму, від Нерона до Саддама Хуссейна...). А знаряддя поєдинку, які Дракон великодушно видає своєму противникові перед боєм, такі: «виконувачем обов’язків» шолома призначено... маленького мідного таза, роль щита виконує мідна таця, а замість списа (на складі його не знайшлося) Ланцелоту простягають аркуш паперу — посвідчення, що «спис дійсно в ремонті. Ви, Ланцелоте, пред’явите його під час бою панові Дракону, — й усе закінчиться чудово».
Дракон мав усі підстави сказати своєму ворогові: «Мої люди дуже страшні. Таких більше ніде не знайдеш... Моя робота. Я їх кроїв». А на заперечення Ланцелота: «І все-таки вони люди!» — була цілком спокійна відповідь: «Це зовні. Я ж їх, шановний, особисто скалічив». Саме на таких, духовно скалічених, людей розраховані бюлетені (якщо завгодно, прес-релізи, свого роду «випуски новин»), з яких міський люд дізнається новини про те, як іде на небі вирішальний бій Дракона та Ланцелота (у «зв’язку з провокаційними чутками» отримання інформації з якихось інших джерел суворо заборонено!). Ось так, оголосивши, що «аби уникнути епідемії очних захворювань, і лише тому, на небо дивитися забороняється. Що відбувається на небі, ви дізнаєтеся з комюніке, які в міру потреби випускатиме особистий секретар пана Дракона», Бургомістр, права рука й найближчий помічник чудовиська, вирішує питання зі «свободою слова» (причому чимало городян радіють такому повороту подій; прозвучали прості й зрозумілі слова: «Ось це правильно!», «Давно пора!», але лунає й наївний голос хлопчика (вустами дитини, як завжди, промовляє істина): «Мамо, а чому шкідливо дивитися, як Дракона б’ють?».
ХТО ВІЗЬМЕ ВІЖКИ?
Якби «Дракон» відповідав канонам і стандартам дитячої казки, п’єса мала б щасливий кінець — перемогу Ланцелота у вирішальному поєдинку зі «старою ящіркою» та трьома відрубаними головами Дракона, що падають одна за одною (всі три!) на землю з небес. Але в тому-то й річ, що у Шварца дія після цього, по суті, тільки починається... Не випадково Дракон, помираючи, промовляє таку, дуже характерну, фразу: «Мене утішає, Ланцелоте, що я залишаю тобі пропалені душі, діряві душі, мертві душі!». Знущальний сарказм Шварца б’є без промаху: ті самі люди, які плазували все життя перед Драконом, той самий Міллер, який цілував чудовиськові хвоста при кожній зустрічі, той самий Фрідріхсен, який подарував Дракону люльку з написом «Твій навіки», та ж таки Анна-Марія Фредеріка Вебер, яка носила на грудях шматочки драконового кігтя в оксамитовому мішечку (хай не введуть нас в оману німецькі імена й прізвища, хитро підібрані Шварцем!) — усі вони, щойно тирана вбито, радісно вигукують: «Геть Дракона!», «Нас усіх обманювали з дитинства!», «Як хочемо, так і кричимо», і, врешті, коротко, жахливо й просто: «Бий!». Ось феномен суспільної свідомості, над яким кожному допитливому українцеві варто дуже серйозно замислитися...
Але найбільшу вигоду від повалення страховиська має... його найвідданіший слуга Бургомістр, лицемір і досвідчений інтриган, який страждав (за його ж таки власним зізнанням) при Драконові на роздвоєння особистості й шизофренію на грунті манії переслідування, а також його син Генріх. Щойно владу повалили й Дракона вбили (а за волею автора важко, майже смертельно поранений Ланцелот йде надовго в гори — відновлювати сили), Бургомістр із Генріхом — до речі, цей юнак був не лише відданим секретарем Дракона, а й виконував відповідальну й почесну місію: мастив кігті Ящера отрутою! — відчули, що влада буквально сама, без найменших зусиль, падає їм у руки. Чому? Розгадка — у словах Бургомістра, вони цілком здатні замінити численні томи історичних і політологічних досліджень: «Небіжчик виховав наших людей так, що вони повезуть будь-кого, хто візьме віжки». А на репліку сина: «Однак зараз на площі шум, галас, натовп...» — лунає абсолютно спокійна й упевнена відповідь: «Це дрібниці!». Бургомістр знає, як треба діяти.
І ось він уже Президент, законний правитель міста, «переможець Дракона», «славетний наш визволитель», «високоморальний, простий до наївності чоловік», який «любить щирість, задушевність». Щоправда, він кидає неугодних до в’язниці «за поширення шкідливих чуток», але придворні історики вже догідливо звеличують нові щасливі часи такого чудового Президента, коли «кошмар закінчився, й ми тепер живемо. Рабство відійшло в сферу переказів, і ми переродилися». Президент дуже прагматичний, він вправно робить архіваріусу Шарлеманю «пропозицію, від якої неможливо було відмовитися», а саме: якщо він віддасть за нього свою дочку Ельзу, то натомість отримає посаду «першого помічника», а разом із нею «казкову платню», «казенну квартиру біля парку в сто п’ятдесят три кімнати» і, крім того, «щоразу як ви йдете на службу, вам видаються підйомні, а коли ви йдете додому — відпускні. Збираєтеся в гості — вам оплачують відрядження, а сидите вдома — вам платять квартирні. Ви будете майже такі ж багаті, як я. Усе. Ви згодні». Що найбільше вражає, то це абсолютна впевненість новоспеченого Президента в тому, що все на світі продається й купується. А якщо ще вдуматися у відверте зізнання, їм же зроблене: «Те, що раніше нахабно забирав один Дракон, тепер у руках найкращих людей міста. Простіше кажучи, в моїх і частково Генріха, сина. Це абсолютно законно. Не дам із цих грошей ні гроша!» — то мимоволі напрошується дуже жорсткий висновок: чи не тому Україна ніяк не може вибратися із системної кризи, що всі «віжки», всі важелі влади й досі в руках Бургомістра (тепер — Президента) і його численних синів, «найкращих учнів у школі Дракона»?..
ГНІВНИЙ І ВЕСЕЛИЙ МУДРЕЦЬ
Наша розповідь буде неповною, якщо ми оминемо увагою життєвий і творчий шлях самого Євгена Львовича Шварца (21.10.1896—15.01.1958). Сьогодні вже можна сказати, що він належить до класиків світової драматургії, явищем такого масштабу може пишатися література будь-якої країни. Невгамовна цікавість до швидкого потоку життя, чудове, гостре око... Казка, за словами Шварца, «розповідається не задля того, щоб приховати, а для того, щоб відкрити, сказати на повну силу, на повний голос те, що думаєш», інакше кажучи, пробитися крізь видимість речей до суті віщої, не просто «називати» численні й різні явища, а зрозуміти зв’язок між ними. У своїх найкращих п’єсах («Тінь», 1940; «Голий король», 1934; «Звичайне диво», 1947—1956) Шварц наполегливо й настирливо шукає відповіді на найголовніші питання буття: що таке свобода (й передусім внутрішня свобода); чому влада (дуже часто навіть «тінь влади») так розбещує людину; як відновити втрачену, здавалося б, раз і назавжди цілісність людської особистості? Його, казкаря, мрійника, філософа й поета, хоч як це дивно, приваблював передусім чіткий, майже математично точний аналіз малого й великого, помітного й непомітного в людях, розчленування й узгодження побаченого, вгаданого, випадково виявленого.
Євген Шварц народився в Казані, в сім’ї лікаря та шкільної вчительки. Батьки часто міняли місце проживання. (У дитячій пам’яті майбутнього письменника відклалися і Краснодар, і Туапсе, і Сочі, але «батьківщиною своєї душі» він незмінно називав північнокавказьке місто Майкоп). Романтична мрія: присвятити життя служінню літературі й театру зародилася в душі Шварца-підлітка, коли йому було 13 років. Наділений від природи нестримною фантазією, гумором, рідкісною добротою, любов’ю до мистецтва (особливо він обожнював театр), Євген став накопичувати те, чого не могли навчити жодні книжки — життєвий досвід. 1914 року він вступає на юридичний факультет Московського університету, який, проте, так і не закінчив — незабаром був призваний у діючу армію. У 1920—1922 роках Шварц — актор «Театральної майстерні» в Ростові-на-Дону, а на початку 1922 року переїжджає до Петрограда, деякий час працює літературним секретарем у Корнія Чуковського, потім — секретарем редакції донбаських газет «Забой», м. Бахмут, і «Голос Артемовска» (як бачимо, певний період життя Шварца пов’язаний і з Україною). Декілька років письменник співпрацював із Дитячим відділом Держвидаву (Ленінград).
Остаточно своє місце в літературі Шварц знайшов лише в 1930-ті роки, коли Ленінградський театр юного глядача поставив його п’єси «Скарб», «Брат і сестра», «Червона Шапочка», «Снігова королева». За Шварцем міцно закріпилася слава «талановитого дитячого казкаря». Але достатньо уважно прочитати «Дракона», аби відчути, що саме автор цієї п’єси глибше й точніше за дуже багатьох учених, письменників і політиків зумів зрозуміти дух часу, осягнути суть «драконства» в різноманітних, передусім прихованих його виявах. Узагалі, написання «Дракона» — творчий подвиг Шварца. Він працював над цим твором в евакуації, у Кірові й Душанбе, в 1942—1943 роках (у грудні 1941-го драматурга, який майже помирав від виснаження, вивезли з блокадного Ленінграда), працював, будучи серйозно й тяжко хворим, часом з останніх сил, але обов’язок свій виконав, п’єсу закінчив. При уважному прочитанні цей шедевр Шварца може витверезливо впливати на пострадянські суспільства (а така нагальна необхідність існує в усіх республіках колишнього СРСР, окрім, може, прибалтійських, бо всі вони були в «просторі Дракона» з усіма наслідками, весь трагізм яких, схоже, відкривається перед нами лише сьогодні).
«Дракона» я зобов’язаний завершити навіть в пеклі», — говорив Євген Шварц друзям. Цей неймовірно товариський чоловік, дім якого був завжди повний людей, який розважав своїх знайомих жартами, каламбурами й анекдотами, вмів створювати гострий, наче лезо бритви, «репортаж із пекла» (ще раз згадаймо про час, коли писалася п’єса), бо ненавидів тих, через кого, власне, й може існувати диктатура будь-яких відтінків — кар’єристів, негідників, боягузів і зрадників. Як і всі казки на світі, «Дракон» закінчується перемогою справедливості. Але щоб справедливість безповоротно затвердилася в реальному житті, слід пам’ятати страшний історичний досвід ХХ століття, досвід, який для нас так майстерно втілив на сцені Євген Шварц. І навчитися вирізняти модернізоване, перелицьоване «драконство» в усіх його проявах. А воно живе, воно — в «драконівській» зневазі до будь-якої законності, у «драконівській», звіриній жазі влади (й у ненависті до опонента), й у цинічній посмішці, з якою заявляють сьогоднішні «найкращі учні» Дракона кожному, хто мислить інакше: «Ви чужий тут, а ми з нашими городянами з давніх-давен навчилися розуміти одне одного...»
