Починаючи з приходу Володимира Путіна до влади десять років тому, кремлівський режим спирався на два головні принципи: сили безпеки й експорт енергії. Знищуючи внутрішніх суперників і поглинаючи їхні активи, режим створив подвійну монополію.
Перерозподіл частки прибутку від високих цін на енергію дозволив режиму підвищити життєвий рівень і стати популярним серед пересічних росіян. А розв’язання внутрішніх проблем за допомогою непропорційного застосування сили заспокоїло навіть колишніх кадебешників, одержимих ідеєю безпеки режиму.
Донедавна ця комбінація батога й пряника функціонувала ефективно. Фактична відсутність народного протесту в Росії в роки Путіна здається приголомшливою. Але не припускайтеся помилки: рейтинги популярності Путіна залежать не від його сили, гумору або загадковості, а від зарплат і кредитів, яких у росіян ніколи раніше не було. А доки ціни на нафту зростають швидше, ніж російські зарплати, ті, хто стоїть при владі, все ще можуть відхопити чималий шмат прибутку.
Тепер цей щасливий союз Кремля й пересічних росіян добігає кінця. Мало хто з російських можновладців й іще менше представників російської громадськості чекали, що ціни на нафту й газ впадуть, як це сталося. Ми не знаємо, що станеться потім. Якщо ціни знову злетять, то Путін і його люди вихвалятимуть себе за мудрість. Але якщо ціни застрягнуть на сьогоднішньому рівні, система Путіна приречена на крах.
Це не збіг, що горезвісні президентські терміни Джорджа В. Буша й Путіна були паралельними. Підштовхуючи ціни на енергію, Буш був найбільшим союзником Путіна, а Путін відплатив йому тим, що перевів увагу Росії з її численних проблем на «тероризм». Обидва намагалися знищити напрацювання своїх успішних попередників, Білла Клінтона та Бориса Єльцина. Обидва привели свої країни в пастку, з якою доведеться розбиратися їхнім наступникам. Коли Буш сказав, що йому сподобалося те, що він побачив в очах Путіна, він мав на увазі це. Але їхні наступники настільки ж різні, наскільки й процедури, внаслідок яких вони прийшли до влади.
З радянських часів Кремль традиційно насторожено ставиться до демократичних адміністрацій у Сполучених Штатах. Джон Ф. Кеннеді відмовився терпіти радянську військову присутність на Кубі. Джиммі Картер бойкотував Московські Олімпійські ігри. Клінтон провів успішну операцію проти Сербії Слободана Мілошевича, найкращого друга Кремля в Європі. А тріумф Обами засвідчив про падіння цін на нафту.
Коли прибутки від енергії вичерпаються, режим Путіна втратить популярність. Головні міфи про Путіна, цілителя країни й постачальника безкоштовних бюджетів, розвіюються.
І Путін не може уникнути відповідальності. Якщо Кремль вимагав визнання за успіх, завдяки прибуткам від нафти й газу, протягом останніх шести років розквіту, який мав місце виключно завдяки економічному процвітанню в усьому світі — то Кремль має нести відповідальність і за сьогоднішнє спустошення.
Американці наразі порівнюють свою сьогоднішню кризу з Великою Депресією; росіяни порівнюють свою з кризою 1998 року, набагато свіжішу в колективній пам’яті. 1998 року весь світ, де тоді був глобальний бум, дивився на Росію зі співчуттям. Сьогоднішня ситуація є цілковито протилежною.
1998 року росіяни ще не приймали як належне імпортні автомобілі, закордонний туризм та інші привілеї середнього класу. Правляче угруповання в Кремлі було різношерстим і охопленим конфліктами, але його відповідь на кризу була ефективною й навіть творчою. Тепер правляче угруповання є однорідним, одностайним і, швидше за все, нездатним на будь-яку серйозну переробку політики. Це небезпечна ситуація.
Хоча сьогоднішній рівень антиамериканізму в російських офіційних ЗМІ здається безпрецедентним, режим більше занепокоєний внутрішніми проблемами. За час поточної фінансової кризи, яка вразила Росію просто після війни з Грузією в серпні минулого року, Кремль і Дума видали низку законів і розпоряджень, що перетворили авторитарність Путіна на диктатуру. Опозиційні партії стали мізерно малими. Підприємства олігархів були значною мірою націоналізовані. Президентський термін було подовжено. Промислові центри зі зростаючим безробіттям приймуть більше військ.
Слухання справ у суді присяжних, що й так було нечастим явищем, трапляються дедалі рідше. Поняття про державну зраду обговорюється майже щодня. Ми побачимо ще більше гонінь на вчених, журналістів і бізнесменів, чия співпраця з міжнародними добродійними організаціями, ЗМІ або корпораціями тепер вважатиметься зрадою.
Декого з цих людей швидше вб’ють, ніж судитимуть; декого швидше судитимуть призначені державою судді, ніж вб’ють. Але це вже не новини в Росії Путіна.
Новинами стануть масові протести, подібні до тих, що недавно проходили в Україні, Таїланді або Греції. Чи може подвійна монополія Путіна пережити їх? Можливо, але тільки якщо вона ризикне вдатися до глибоких змін, нової перебудови, а не просто відлиги. Але, швидше за все, режим є надто жорстким і надто тупим, аби діяти.
Олександр ЕТКІНД — уродженець Санкт-Петербурга, викладач російської літератури в Кембриджі; наразі є науковим співробітником Принстонського університету.