Анатолій Григорович Желєзняков — матрос Желєзняк (саме так часто називали його соратники) — став у радянській історії фігурою справді легендарною. Про нього в СРСР складали пісні, йому ставили пам’ятники, його іменем називали вулиці міст. 1942 року хоробро билася з гітлерівцями команда бронепоїзда «Анатолій Желєзняков», а представники старшого покоління добре пам’ятають пісню про «матроса-партизана» Желєзняка. Звісно, загалом ця пісня аж ніяк не може вважатися джерелом достовірної інформації про героя нашої статті, однак у ній звучить і цілком правильна думка — про те, що легендарний матрос Желєзняк воював і загинув в Україні...
НАВЧАННЯ, НЕЛЕГАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА І МРІЯ ПРО МОРЕ
Майбутній відомий матрос-анархіст народився 20 квітня 1895 року в селі Федоскіно Московської губернії. Сім’я, в якій з’явився на світ Анатолій, навіть із дуже великою натяжкою не могла вважатися благополучною. На момент народження сина батько, Григорій Желєзняков, був безробітним (незадовго до цього його звільнив з роботи господар-поміщик). У пошуках кращої долі Желєзнякови незабаром перебралися до Москви, та інакше, благополучне життя у них так і не налагодилось. Життєві випробування в поєднанні з зовсім не богатирським здоров’ям Желєзнякова-старшого зробили свою справу, й 1902 року він покинув цей світ, коли Анатолію було всього сім років. Згодом рідна сестра Анатолія Григоровича, Ганна Желєзнякова, згадувала, що зі смертю батька в її сім’ю прийшов час «горя і страждань». Желєзнякови страждали від постійної нестачі грошей та відсутності постійного місця проживання. Разом із тим мати Анатолія, Марія Павлівна Желєзнякова, ні на мить не забувала про те, що дітям треба дати солідну освіту. Юний Желєзняков успішно закінчив Пресненське міське училище та церковно-приходське училище. Пізніше, 1911 року, коли постало питання вибору Анатолієм своєї професії, мати віддала його вчитися до Лефортовського військово-фельдшерського училища.
У цьому навчальному закладі Анатолій Желєзняков відмінно вчився і навіть, за деякими даними, був першим учнем. Разом із тим людина, якій у майбутньому судилося розпустити Установчі збори, доволі швидко усвідомила, що військова медицина не є її справжнім покликанням. Уже тоді, образно кажучи, син Григорія Желєзнякова відчув поклик моря й вирішив стати моряком. Бажаючи змінити свій життєвий шлях, Анатолій спробував вступити до мореплавної школи у Кронштадті, але провалився на екзамені з фізики. Невдачею скінчилася і його спроба вступити до «мореходки» Ростова-на-Дону. Там його взагалі не допустили до вступних іспитів — на тій підставі, що він на два місяці переріс тих, хто міг там навчатися на моряка... У зв’язку з тим, що сім’я абітурієнта-невдахи гостро потерпала від злиднів, реалізацію мрії про море довелося на певний час відкласти. Зовсім молодим Желєзняков приїжджає до підмосковного міста Богородська і влаштовується працювати на фабрику великого капіталіста Морозова, далеку від моря як у географічному, так і в професійному значенні.
Судячи з різних джерел, автор відомої фрази «Караул устал!» доволі рано став революційно налаштованою людиною. Якось увечері, коли робота на фабриці в Богородську була вже закінчена, Морозов побачив молодого чоловіка, котрий ішов до нього назустріч відверто зухвало — з руками в кишенях і з цигаркою, що диміла в роті... У відповідь на вимогу господаря негайно припинити куріння Анатолій (це був він) незворушно спитав капіталіста, хто він, власне, такий, щоб йому наказувати. Почувши у відповідь різке «господар», Желєзняков спокійно відповів: справжніми господарями фабрики є не він, Морозов, а ті робітники, які на ній працюють...
Ця точнісінько марксистська теза зовсім не вразила господаря-капіталіста, а самого Анатолія невдовзі було звільнено. Під час кризи, пов’язаної з втратою засобів для існування, Анатолій знову згадав про безкрайні морські простори. Незабаром швидкий поїзд, пихкаючи димом, уже віз його на південь, до Чорного моря, де працював матросом його старший брат Микола... «Морська» мрія Анатолія, здавалося, здійснилася. Однак тоді молодий Желєзняков пізнав не тільки радість від того, що став моряком, але й виснажливу і, до того ж, низькооплачувану працю суднового кочегара. Зарплати Анатолію вистачало в основному на одяг і харчування, а ось допомагати своїй сім’ї грошовими переказами так, як йому хотілося, у простого матроса-кочегара, як виявилося, реальної можливості не було. Мабуть, саме ця причина змусила Желєзнякова кинути роботу на чорноморському флоті, повернутися до рідного краю і влаштуватися на військовий завод.
Саме там, на цьому військовому заводі, почалася революційна діяльність Анатолія Желєзнякова. Вчорашній матрос-кочегар став членом підпільної більшовицької організації, яка доручила йому розповсюдження серед солдатів листівок революційного змісту. Відкриваючи на фронті ящики з боєприпасами, «служиві» знаходили там не тільки снаряди, а й агітаційну літературу, акуратно вкладену туди Анатолієм.... Звичайно, для царського розшуку не склало великих труднощів з’ясувати, від кого фронтовики отримують подібні «гостинці». Відомо, що царська поліція вже готувала ордер на арешт Желєзнякова, однак від затримання молодого революціонера-підпільника врятувала лише випадковість — саме в ті дні Анатолія Григоровича було призвано на військову службу, яку мав проходити на Балтійському флоті, на борту учбового судна «Океан». Зазначимо, що до того часу Анатолій вже став досить досвідченим конспіратором. В одному жандармському рапорті зазначалося, що «міщанин Анатолій Желєзняков» веде свою підпільну роботу досить майстерно, не даючи ані найменших мотивів для арешту. Звичайно, сам Анатолій аж ніяк не переоцінював себе і чудово розумів, що опиниться під вартою рано чи пізно. Відчувши наближення арешту, 12 червня 1916 року Желєзняков утік з «Океану», дезертирувавши таким чином зі збройних сил Російської імперії. Незабаром за допомогою сестри Ганни він виготовив фальшивий документ, який назавжди «звільняв» його від служби в царській армії. З ним через деякий час, рятуючись від переслідування поліції, Желєзняков знову виїжджає до Чорного моря, де працює матросом на торговому кораблі «Принцеса Крістіна». Саме там, на борту «Принцеси Крістіни», зустрів матрос Желєзняков Лютневу революцію....
ДЕПУТАТ БАЛТИКИ
Треба зазначити, що революція, яка поклала край царській владі, не справила особливого враження на Анатолія. На його думку, владу тоді захопила буржуазія, а народ отримав лише «куцу свободу». Анатолій Григорович виїжджає на Балтику, де його підпільну революційну роботу добре пам’ятало багато моряків. Желєзняков був щасливий від того, що тепер він вже зможе брати участь у політичному житті країни відкрито і не ховаючись — зовсім не так, як це було за царської влади.
Потрібно підкреслити, що революційно налаштовані матроси-балтійці швидко стали в опозицію до Тимчасового уряду, тон в якому задавали спочатку буржуазні діячі, а пізніше — досить помірні соціалісти типу Керенського. Анатолій Желєзняков відразу ж опинився на передньому краї цієї боротьби і, безумовно, досяг успіху в ній. Желєзняков постійно виступає на матроських мітингах, а природжений талант революційного оратора в поєднанні із зовнішньою красою роблять його помітною та впливовою фігурою в матроському середовищі. Він стає членом Центробалту, делегатом ІІ з’їзду Балтійських матросів, а згодом — делегатом 2-го Всеросійського з’їзду робітників і солдатських депутатів, який підтримав більшовицький переворот у жовтні 1917 року. Зазначимо, однак, що сам Желєзняков зараховував себе не до більшовиків, а до анархістів-комуністів, він нерідко бував на колишній дачі царського міністра внутрішніх справ П. Дурново під Петроградом, фактично перетвореної прихильниками анархії на свою штаб-квартиру. Одного липневого дня 1917 року дача царського міністра була оточена численним загоном козаків, вірних Тимчасовому уряду. Розгорається жорстокий і пекельний бій, матрос-анархіст Желєзняков стріляє в солдатів Керенського з нагана й кидає в них бомби, однак цього разу йому не вдається уникнути арешту. Суд засуджує Анатолія Желєзнякова до 14 років каторги. Однак доля звільнила Анатолія від такого тривалого покарання. До в’язниці «Хрести», де він перебував, його близька подруга Любов Альтшуль приносить декілька пилок та пістолет-браунінг... 14 вересня 1917 року Желєзняков тікає з «Хрестів» і незабаром знову опиняється в рідному Балтфлоті, чудово знаючи, що «братки» ні за яких обставин не здадуть його владі. 26 жовтня 1917 року матрос Желєзняк на чолі загону революційних моряків штурмував Зимовий палац. А вже через лічені дні разом із великим загоном матросів (близько 800 матросів) Желєзняков поїздом вирушає до Москви на допомогу тамтешнім прихильникам більшовицької революції...
Цікаво, що сам Желєзняков і його товариші-моряки їхали тоді в Москву не одні. Туди ж на порівняно невеликій відстані попереду від них на всіх парах поспішав ворожий бронепоїзд... Дізнавшись про це, матроси вирішили негайно наздогнати і знешкодити його. В цьому їм дуже допомогли більшовицько-налаштовані залізничники, які розібрали перед білогвардійським бронепоїздом колію поблизу станції Бологоє. «Білі» опинилися в безвихідному становищі — попереду в них були розібрані залізничні колії, а позаду, хоч і не дуже швидко, та все ж невідворотно наближався поїзд з добре озброєними моряками. Вороги, не наважившись випробовувати долю, здалися на милість переможця. Правда, на свій превеликий жаль, Желєзняков прибув до Москви вже після перемоги там більшовицького озброєного повстання. Однак і морякам роботи в Москві вистачило. Желєзняков разом зі своїми товаришами проводив обшуки та облави, викривав «контрреволюційні гнізда» і виступав на численних мітингах.
В УКРАЇНІ
Незабаром після московського походу Желєзняков і його близький соратник, також матрос, Ховрін отримали нове відповідальне завдання — вирушити зі своїми моряками до України. Їх головним завданням стала доставка великої партії зброї робітникам Донбасу, на яких уряд Леніна покладав особливі надії у справі боротьби за більшовицьку владу в Україні.
У другій половині листопада 1917 року 1-й Петроградський революційний загін Желєзнякова та Ховріна вирушив у військових ешелонах до України. Матроси везли з собою 12 тис. гвинтівок, 40 кулеметів, безліч набоїв і снарядів. До речі, у поході взяв участь і той же бронепоїзд, який моряки захопили свого часу в «білих». Незабаром Желєзняков і Ховрін отримали тривожне повідомлення: з боку Західного фронту з метою прориву на «білий» Дон маршрутом Суми — Бєлгород рухаються великі сили білогвардійців. Бійцям 1-го Петроградського революційного загону вдалося випередити супротивника і ще до його прибуття зайняти бойові позиції біля Бєлгорода. Вирішальний бій стався в районі села Драгунське, де велике угруповання білогвардійців (близько 6 тис. солдат і офіцерів при 200 кулеметах) було дощенту розгромлене і розсіяне. Пізніше підлеглі Желєзнякова й Ховріна вступили до Харкова.
Разом із тим головне завдання 1-го Петроградського загону — доставка зброї робітникам Донбасу — залишалося, як і раніше невиконаним. І Анатолій Григорович, й інші моряки чудово розуміли всю складність його виконання — їхньому поріділому, дуже ослабленому загону незабаром доведеться вступити в бій з численними і добре озброєними донськими білокозаками. У телеграмі, яку Ховрін і Желєзняков направили «червоному» військовому командуванню, наголошувалося на необхідності значного посилення загону живою силою і технікою. Їх запит, однак, з якихось причин не було задоволено, а ще через деякий час загін моряків було взагалі відкликано до Радянської Росії. Незабаром Анатолій Желєзняков отримав нову посаду — посаду командира Вартового загону, який мав охороняти Таврійський палац в Петрограді. У ньому 5 січня 1918 року мали б відкритися Всеросійські Установчі збори.....
Епізод, який зробив А.Г. Желєзнякова знаменитим у Росії, добре відомий нашим читачам. 6 січня 1918 року близько 4 години ранку начальник варти Таврійського палацу підійшов до голови Установчих зборів, відомого діяча есерівської партії Віктора Чернова і, поклавши руку на його плече, промовив: «Припиніть засідання. Варта втомилася. Вартові хочуть спати...». Зовні це виглядало вельми ефектно. Матрос Анатолій Желєзняков, представник однієї з політичних сил більшовицької революції, ставить крапку у вельми короткій історії «буржуазной учредилки». Може скластися враження, що Анатолій Григорович сам взяв на себе відповідальність і за своєї ініціативи зробив такий крок. Насправді ж відомий матрос був простим виконавцем наказу ленінського уряду, що прийняв рішення про розпуск Установчих зборів.
Цілком можливо, що невдалий похід на Донбас Желєзняков вважав лише випадковим епізодом свого життя на українській землі. Тим часом, як засвідчили подальші події, доля зв’язала його з Україною вже назавжди. Тоді на Анатолія Григоровича чекало нове й до того ж відповідальне доручення радянського уряду. Його незабаром відправили на Південь України, надавши найширші повноваження для розв’язання дуже важливої задачі — евакуації до України частин російської армії, які перебували тоді на території Румунії. Завдяки енергійним діям «матроса Желєзняка» задача була успішно розв’язана, а з королівською Румунією, яка опинилася у стані війни з Радами, було укладено перемир’я. Однак на зміну їй прийшов куди більш сильний супротивник — численна й добре озброєна австро-угорська армія.
Треба сказати, що матроси-желєзняковці та їх командир виявилися гідним супротивником австро-угорських вояк. У жорстокому і запеклому бою під містечком Слобідкою вони знищили 437 солдат і офіцерів супротивника, а під самою Бірзулою — ще 90. Однак, враховуючи величезну нерівність в силах, можна дійти висновку, що підлеглі Анатолія Григоровича могли лише тимчасово затримати, але ніяк не зупинити просування австро-угорських військ на Схід. До кінця квітня німецькі й австро-угорські загони захопили практично всю територію України. Анатолій Желєзняков повертається до Радянської Росії, де громадянська війна для нього, зрозуміло, не закінчується.
Пізніше у своїх мемуарах інший відомий матрос-більшовик Федір Раскольников, який близько знав Желєзнякова по Балтійському флоту, стверджував, що хоч Анатолій і був анархістом, він практично нічим не відрізнявся від комуністів-більшовиків. У цьому, безумовно, є значна частка правди, проте не всі факти з життя легендарного матроса вписуються в цю раскольниковську оцінку. Відомо, наприклад, що влітку 1918 року анархіст Желєзняков відкрито солідаризувався з лівими есерами, що підняли тоді заколот проти більшовицької влади, і навіть виступив за ліквідацію ленінського Совнаркому.... У той же час у нього виник гострий конфлікт з одним із вищих радянських керівників — Миколою Подвойським, незабаром після початку якого потяг, в якому їхав Подвойський, зазнав аварії... Причини залізничного інциденту залишилися невідомими, проте деякі гарячі голови практично відразу ж звинуватили в ній Желєзнякова. Зрозуміло, що в суворий воєнний час обвинувачення в цьому могло мати для Анатолія дуже сумні наслідки. Опонент Подвойського, проте, не став пасивно чекати найгіршого і, як це вже було при Тимчасовому уряді, утік під захист надійних «братишек» на Балтику. Незабаром, однак, всі обвинувачення були з нього зняті, а одного разу ввечері Анатолій сказав рідним, що незабаром знов поїде до України й щоб листів від нього не чекали...
Тоді за дорученням радянських керівників Желєзняков мав дістатися до Одеси, зайнятої до цього часу військами білогвардійців та інтервентів, і розгорнути там підпільну роботу. На мій погляд, це був добре продуманий крок більшовицької влади, яка вважала, що в антантівсько-білогвардійській Одесі від Желєзнякова буде набагато більше користі, ніж в Радянській Росії, де дії енергійного матроса, який вже одного разу показав своє антибільшовицьке обличчя, могли стати непередбачуваними....
В ОДЕСЬКОМУ ПІДПІЛЛІ
Шлях Анатолія Григоровича до «Південної Пальміри» виявився вельми нелегким. Спочатку він та члени його групи (серед них була й дружина Анатолія Олена Миколаївна Вінда) на возі з кіньми добралися до Конотопа, а потім — коли потягом, а коли і своїм ходом — до Миколаєва. До речі, зовсім неподалік від цього міста, на станції Водопій, з Желєзняковим та його товаришами стався цікавий інцидент. Несподівано на залізничних шляхах станції з’явився військовий ешелон із великим, добре озброєним німецьким загоном. Німці з притаманною їм оперативністю вийшли з вагонів і... негайно склали зброю перед «могильником» Установчих зборів. Проте Желєзняков досить швидко зрозумів у чому річ. Кайзерівські вояки, які припинили після революції у своїй країні активне втручання в українські справи, поводилися набагато обережніше після капітуляції Німеччини й помилково прийняли Желєзнякова та його соратників за офіційних представників Радянської влади. Проте така легка перемога виявилася в житті Желєзнякова першою та останньою.
До Одеси сам Желєзняков, його дружина та інші підпільники добралися з численними «пригодами». Вони виїхали туди на невеликому торгівельному парусному судні (так званому дубку) й майже відразу ж потрапили в повний штиль, що примусило їх простояти на місці цілих три дні. Потім дубок був затриманий білогвардійським патрульним кораблем і, більше того, білим вдалося виявити тут революційну літературу, загорнену в парусину. Щоправда, на цей випадок Желєзняков мав «домашню заготівлю» — він сказав білогвардійцям, що література належить не йому і не його друзям, а «якимсь пасажирам, які зійшли на берег раніше...». Денікінці, природно, не повірили цій легенді й піддали Желєзнякова, його дружину та їхніх супутників енергійним роздільним допитам, але так нічого від них не домоглися і вимушені були їх звільнити. До самої Одеси Желєзняков прибув із фальшивим паспортом на ім’я Вікторса. Відразу ж після прибуття новий підпільник розвернув агітаційно-пропагандистську роботу серед французьких інтервентів, розповсюджуючи серед них більшовицьку літературу французькою мовою. У своїй більшості французькі солдати й матроси не співчували війні, в яку їх втягнув уряд Клемансо, і невдовзі «камрад Анатоль» став серед них надзвичайно популярний. Щоправда, спілкування з антантівцями сильно ускладнювалося тим, що Желєзняков абсолютно не знав французької мови. І тому Анатолій часто буквально благав свою дружину, яка чудово володіла французькою мовою, підказати йому те чи інше слово.
Цим, природно, не обмежилася підпільна робота Желєзнякова в Одесі. Тоді Анатолій Григорович здійснив справжній подвиг, гідний високої нагороди. Йому вдалося проникнути на кілька кораблів, що стояли в одеському порту, і потопити їх, відкривши на них кінгстон.
Коротке й бурхливе життя Анатолія Желєзнякова обірвалося 27 липня 1919 року в бою під станцією Верховцево на Дніпропетровщині, коли бронепоїзд «Худяков», яким він тоді командував, намагався прорватися через оточення денікінських військ. Намічений прорив успішно здійснився, але дорогою ціною — командир бронепоїзда був смертельно поранений. А в історії цей неприборканий анархіст все ж залишився переважно в ролі людини, яка грубо розігнала Установчі збори...
