Поет не дожив до цієї дати, помер одинадцять років тому. Зараз його ім’я мало кому про щось говорить. Закономірно, що ювілей широко не відзначався. Пом’янули Богачука волинські й рівненські письменники, зібравшись у Луцьку, інші люди, які знали цього поета.
У 70—80-х роках Богачука вважали (і, певно, справедливо) одним із найкращих волинських поетів. Власне, це був поет всеукраїнського масштабу. Пісні на його вірші лунали всією Україною, їх виконували кращі виконавці.
Проте зараз Богачук виявився майже не потрібним.
Хоча, як на мене, його пісні, наприклад, «Тиша навкруги» (колись її співали знамениті Мареничі) або «Троянди на пероні» й зараз могли б достойно представляти українську популярну пісню. На жаль, останньої практично немає. Усе задушила російська попса.
Роки творчості Богачука припали на непрості часи. Перші його збірки «Незабутнє» та «Вересневий грім» вийшли, відповідно, в 1958 та 1959 роках — тоді, коли молодий поет закінчив історико-філологічний факультет Луцького педінституту. Це були часи «відлиги», які швидко змінилися епохою «застою», для якої притаманними стали репресії проти інтелігенції. Ці репресії не оминули й тихого провінційного Луцька, де жив і працював О.Богачук. У середині 60-х тут відбулося кілька судових процесів над «інакодумцями», найбільш значним із яких був процес Іващенка-Мороза, котрий мав на меті залякати місцеву українську інтелігенцію.
Олександр Богачук ніби стояв осторонь всього цього. Був достатньо лояльним до радянської влади, навіть належав до членів КПРС, не писав «бунтівних» віршів. Словом, зумів вписатися в існуючу систему, жити за її правилами, «тримати дистанцію». Звісно, зараз, коли ми підносимо на щит шістдесятників, на їхньому фоні Олександр Теофілович виглядає не дуже симпатично. Та пригадаємо біблійне: «Не судіть, і не судимі будете».
Цей поет робив свою справу. У період «застою» зумів написати й опублікувати чимало збірок. Так, там були «правильні» вірші, які ніби відповідали ідеологічній коньюктурі. Хоча навіть ці коньюктурні вірші, на мою думку, були достатньо щирими й достатньо мистецькими. Наприклад, вірш «Крик попелу», який є поетичною рефлексією подій, що відбувалися в концентраційному таборі «Майданек». Дозволю собі навести закінчення цього вірша:
«Я мозок... Я очі... Я руки...
Я —частка людської реальності.
Якої ж я раси й сполуки?
Якої ж я національності?..
Не видно? О ні, не видно! —
Мікроскопічно-маковий...
Диспутувати безплідно —
Попіл з усіх однаковий.
Мій голос, мій відчай розпуки
Кричить крізь глянсовані плити:
«Я попіл. Я спалені муки...
А попелу — не спопелити!»
Однак поет запам’ятався зовсім не такими «правильними», здебільшого, похмурими творами. Олександр Богачук — поет світлий. Життєлюб! І це життєлюбство струменить у його поезії. Очевидно, давалося взнаки його селянське походження. Народився він у селі Сокіл Рожищенського району Волинської області, де «правдива Волинь» змінюється мальовничим Поліссям. Поет часто писав про волинську природу, кохання. Ось наприклад:
«Біла хата в саду,
Біла хата, як лебідь у морі.
Я під вишнею жду,
Жду тебе в солов’їному хорі.
Скільки весен і літ
Я шукав твої очі і коси...»
У віршах Богачука було щось глибинне, автохтонне. Саме це приваблювало в його поезії. У ній часто простежується «концепт роду»:
«Шануймося, єднаймося та будьмо,
Тримаймося родинного стебла,
Забудьмо чвари і себе не гудьмо.
Доволі нас упало із сідла.»
Особисто мені найбільше подобається «Пісня сивої туги». Тут поет, мистецьки змальовуючи почуття простої сільської жінки, з великою силою та болем говорить про руйнування родового гнізда:
«Стала мати вночі край вікна,
Защеміло в очах мимоволі...
Задивилася мовчки вона
На вершечок тополі.
Сплять з лелеками лелі малі,
Сняться хмари їм білі-білі.
Доти з матір’ю, доки в кублі,
Доки крила безкрилі.
Колихала синів — і нема.
Розлетілись, хто нижче, хто вище.
А тепер серед ночі сама
Сиву тугу колише.
Де ж ви, де ви, сини-силачі?
Хоче мати від вас небагато.
Виглядаючи, кличе вночі:
«Хоч приїдь на свято!»
Стала мати вночі край вікна,
Білить місяць побілені коси.
І ховає в долоні вона
Крик очей безголосий.
Сплять з лелеками лелі малі,
Сняться хмари їм білі-білі.
Доти з матір’ю, доки в кублі,
Доки крила безкрилі.»
Можна по різному ставитися до «життєвої позиції» поета. Так, він не належав до борців, його навіть можна назвати пристосуванцем. Він, наскільки можу судити, з осторогою приймав процеси, що відбувалися в кінці 80-х — на початку 90-х років в Україні. Такий собі «синдром Олійника». У нього, як і у Бориса Ілліча, була своя правда, що не співпадала з правдою багатьох. Але давайте не будемо забувати, що цей «пристосуванець» був не лише цікавим поетом, а його пісні допомагали мільйонам українців у часи «застою» згадувати, хто вони і яке їхнє родове коріння. А це, погодьтеся, немало.
