Якщо пригадати, через що переважно виникають економічні та політичні розбіжності між найбільшими політичними силами України, то приватизація (або реприватизація) — виявляється однією з головних економічних причин, а ставлення до НАТО — політичною.
Власність — основа будь-якої влади. Тому суперечка про власність сьогодні — це суперечка про того, хто буде при владі завтра і ще тривалий час. Не випадково й після нинішніх парламентських виборів перші запеклі баталії між Ю. Тимошенко та її опонентами відбулися не через державну мову й навіть не через НАТО, а через посаду керівника фонду держмайна.
Нині переважають три погляди на приватизацію, кожен із яких декларує турботу про національні інтереси. Перший — продавати всі українські підприємства потрібно тому, хто більше заплатить і виконуватиме умови приватизації, — незалежно від усіх інших умов (громадянство, особистість власника тощо). Другий погляд вимагає суворішої регламентації під час проведення розпродажу української власності та введення додаткових критеріїв із наданням привілеїв національному капіталу. Третій підхід до приватизації майже, як другий, однак доповнений прагненням зберегти більшість підприємств стратегічного значення в державній власності.
Теоретичною базою для першого погляду (іноді й неусвідомлено для її представників) є різноманітні напрямки економічної науки, які вважають: чим більше лібералізму щодо власності і правил ринку, тим краще для суспільства. Держава відсунена подалі від економіки, ринок без границь та обмежень, що нав’язуються державою, — ідеал надліберальних риночників. Але в найліберальніших країнах і при найліберальніших урядах державна влада так або інакше втручалася й продовжує втручатися в економіку прямо або непрямо. Трудове та екологічне законодавство, законодавство у сфері охорони здоров’я, імміграції або освіти, та й практично безліч інших законів тією або іншою мірою регламентує використання всіх видів власності й дуже сильно впливають на функціонування ринку. Законодавство ліберальних західноєвропейських країн набагато жорсткіше, ніж наше, регулює все суспільне життя (у тому числі й економічне). Біда України в тому, що ми зараз є найліберальнішою країною в Європі, а, можливо, й у світі. У нас можна все, якщо сильно хочеш, можна навіть не дотримуватися законів. Ми — єдина країна здійсненої мрії ультралібералів — у нас побудоване суспільство, де інтереси індивідуума переважають над інтересами суспільства. Але, як і повинно бути в такому випадку, це призводить до торжества нахабного й безсовісного індивіда. У всіх інших країнах помітне прагнення індивідуальні та суспільні інтереси привести до певної гармонії, характеристики якої залежать від місцевих і тимчасових умов. Або (переважно при авторитарних режимах) відкрито проголошується пріоритет суспільних інтересів над особистими.
І це природно. Адже в кінцевому результаті благополуччя більшості окремих громадян значною мірою пов’язане з благополуччям суспільства як цілісності. Тому першим за значущістю завданням державної влади є гарантування національної безпеки. Слабкі держави і в період нової історії можуть втратити як свої території, так і державний суверенітет.
Поки ще ні кому не вдалося винайти найкращої форми існування для народу з власною ідентифікацією, ніж своя власна держава.
Але будь-яка влада для успішного функціонування вимагає грошей — і багато грошей. Фінансові засоби потрібні для гідного утримання чиновницького апарату, для армії, поліції та для багатьох інших сфер. Культура для свого розвитку також вимагає грошей. Тому міра незалежності тієї або іншої країни нерозривно пов’язана з її економічним станом і насамперед із відносинами у сфері власності. Влада та власність взаємно породжують одна одну. Убогий не може мати політичного впливу для здійснення влади.
Тому придбання (або захоплення) чужої власності завжди було найкоротшим шляхом до збільшення свого багатства й могутності і, разом із тим, — ослаблення конкурентів. Ринковий капіталізм не змінив цього давнього принципу, що існує стільки, скільки існує власність як закріплення певних об’єктів за певними особами або групами осіб із правом переважного використання.
Маркс та Енгельс свого часу вміло розкрили недоліки капіталізму своєї епохи та охарактеризували його особливості. Ідеологи КПРС у свою чергу успішно аналізували сучасний капіталізм, і також розкрили немало його особливостей та дефектів. Біда і «святих батьків» марксизму, і ідеологів із КПРС була в тому, що вони не змогли побудувати економічної моделі суспільства, яка могла б хоч трохи суперничати з далеко не ідеальним ринковим капіталізмом. Тому той, хто піддає анафемі, все те, що написали критики ринкового капіталізму, заганяє сам себе та суспільство в ту саму хворобу, від якої благополучно помер казармовий соціалізм. Ця проблема — нестримна апологетика, але тепер уже ринкового капіталізму, що оголошує будь-яку спробу критичного аналізу соціалістичною змовою. На жаль, апологетичний напрям сильний і в іноземній економічній науці. На це є свої причини, головна з яких: апологетика існуючих порядків завжди більше затребувана елітою, ніж критичний аналіз — за винятком тих періодів, коли суспільство явно перебувало в глибокій кризі, і його апологетика виглядає проявом психічних відхилень або особливої своєкорисливості.
У підручниках політекономії у СРСР дуже непогано описувалося, як економічно сильні країни впливають на слабші держави. Це, передусім, експорт капіталу та скупка власності, що призводить у кінцевому результаті до контролю над економікою слабких країн. Для того, щоб контролювати чужу економіку, необов’язково володіти більшою частиною її власності. Відкрита ринкова економіка демократичної держави нагадує акціонерне товариство. В умовах розпорошеності акцій серед безлічі акціонерів іноді досить бути власником 15—20% акцій, для того щоб нав’язати цьому товариству свою економічну політику, а потім, за бажання, й цілком прибрати його до рук. До цього близька нині Росія щодо української економіки. Якщо ж держава, до того ж, віддає в іноземне володіння громадянам однієї і тієї самої держави стратегічно важливі об’єкти (порти, енергопідприємства, підприємства, що мають оборонне значення, тощо), то вона своїми власними руками поступово натягує на свій народ нашийник, повідок від якого знаходиться за кордоном.
Запевнення, що російські власники «гратимуть» за нашими правилами, розвиватимуть виробництво, платитимуть гроші до нашої скарбниці й цим зміцнюватимуть нашу незалежну державу, так само близькі до істини, як твердження, що СРСР надав значну «інтернаціональну» допомогу афганському народу, а сучасна Росія — чеченському. Як свідчить основний постулат мікроекономіки: при виборі варіантів поведінки економічні суб’єкти, які діють раціонально, мають на меті максимізацію свого прибутку. Можлива й ірраціональна поведінка, але вона зустрічається рідко і пояснюється не економічними причинами. До російських економічних лещат свого часу потрапив Таджикистан, що спокусився на рубль як спільну грошову одиницю. Спохватившись вчасно, таджики стали уважніші під час отримання допомоги та «інвестицій» із Росії. Вірменія, що залізла в борги перед дружньою Москвою під час Карабаської війни, намагається тепер чинити опір, але російський економічний нашийник затягується на ній усе міцніше.
Економічний вплив ніколи не залишається без впливу політичного. За допомогою та інвестиціями слідує укладання договору про спільну оборону, а у випадку подальшого ослаблення об’єкта своєї допомоги «інвестиціями», банальні спроби проковтнути незалежну державу. Як відомо, за рівні економічні умови для білоруських підприємств Москва вже давно вимагає, щоб Білорусь увійшла в РФ безпосередньо своїми областями, або, в крайньому випадку, як автономна республіка.
Не виключено, що рано або пізно Білорусь «дотиснуть».
Як відомо, економічний вплив легко конвертується в політичний за допомогою нерівноправних економічних, а потім і політичних договорів, а також за допомогою створення свого лобі в парламенті, серед місцевої влади. Це дозволяє надалі змінювати місцеві не дуже сприятливі правила за своєю міркою. Все це добре знайоме з досвіду деяких африканських та латиноамериканських країн. В умовах України, в якій проживає близько 20% етнічних росіян, легко передбачити, що російські власники активно використовуватимуть своє перебування в Україні для успішного проведення економічної та політичної лінії, потрібної російській державній владі, оскільки в Росії бізнес знаходиться в залізних «обіймах» держави і жоден — навіть найбагатший — російський інвестор не захоче сваритися з кремлівською владою.
Виникає запитання: адже іноземні інвестиції активно працюють у світовій політиці, то чому б нам їх не використовувати? Використовувати їх неодмінно потрібно, але за певними правилами, що дотримуються у всіх країнах, які прагнуть зберегти економічну та політичну незалежність. Серед цих правил такі:
— розподіл іноземних інвестицій і власності серед представників якнайбільшої кількості країн;
— територіальне розосередження іноземної власності. Наприклад, переважання бельгійського капіталу в провінції Катанга призвело свого часу до сепаратистського заколоту під керівництвом Чомбе в цій конголезькій провінції;
— еквівалентний обмін інвестиціями. Ми продаємо в себе, але натомість купуємо в країні, що інвестує в нашу економіку. Тоді залежність стає взаємною;
— збереження стратегічно важливих підприємств у державній власності. Особливо це важливо для невеликих держав;
— перевага під час продажу власності надається представникам національного капіталу. Дехто стверджує, що євреї Коломойський та Пінчук або казанський татарин Ахметов не є представниками національного українського капіталу. Але це не зовсім так. Вони ними не були раніше. Багато хто помітив, як за останні роки змінилася поведінка і Пінчука, і Ахметова. Пінчук поступово з російського єврея перетворюється в українського, а Ренат Ахметов вже давно не казанський татарин, а донецький;
— протегування безпечного «дружнього» капіталу на взаємній основі. В умовах України це можуть бути польські, казахстанські, прибалтійські інвестори;
— закриття дверей під час продажу об’єктів перед інвесторами з тих країн, з якими в України є або можуть виникнути в майбутньому значні проблеми. Коли китайці та араби побажали купити деякі американські порти, влада США рішуче сказала «ні»;
— рішуча вимога до всіх іноземних власників дотримуватися всіх законів і розпоряджень нашої держави: природоохоронних, мовних тощо;
— збереження більшої частини економіки в руках національного капіталу і збільшення його внутрішньої спрямованості. Це може завадити обвалу національної економіки при раптовій «втечі» іноземного капіталу або зовнішній кризі. Оскільки при економічних кризах відбувається перерозподіл власності, то у світовій економіці існують сили, зацікавлені в провокуванні економічних криз. Наприклад, якщо існує капітал, а всі ніші для його вкладання зайняті, то провокація місцевої або загальної кризи — це єдина можливість зайняти нішу слабшого конкурента. Внаслідок «ігрового» характеру сучасної економіки (з її фондовими біржами, акціями тощо) нинішні економічні кризи — це результат не лише перевиробництва, але й усвідомленого впливу різних економічних груп і політичних сил. Є всі підстави стверджувати, що криза в Росії 1998 року була спровокована з-за кордону цієї країни. Вже за півтора місяця до початку кризи в ЗМІ західних країн почалося посилене провокування чуток про майбутню кризу в Росії та економічно пов’язаних із нею країнах. Незабаром ці чутки спровокували паніку серед дрібних і середніх іноземних інвесторів, які стали швидко виводити свої капітали з Росії, або вони просто все кидали, щоб не втратити ще більше. І, вочевидь, у Росії дехто пригадав про цей метод, щоб прибрати до рук Укрінвестбанк. У майбутньому така метода використовуватиметься в економічній і навіть політичній боротьбі, до чого потрібно бути готовими.
Якщо зазначених принципів не дотримуватися, то з часом національна держава, що потрапила в залежність, просто повільно чахнутиме. Звільнення з іноземних лещат у такому випадку можливе лише за допомогою політиків типу Чавеса та масових дій під лозунгом: бий янкі!.. Або — бий москалів!
Нинішні російські керівники, судячи з усього, добре вчили в радянських вузах політекономію капіталізму. Вони непогано знають ці принципи й активно використовують більшість із них для збереження своєї економіки під національним контролем. І разом із тим, всіма правдами й неправдами стараються не дати іншим країнам використати ці самі принципи для захисту своєї політичної та економічної незалежності.
На превеликий жаль, деякі наші політичні керівники та «великі» економісти явно не вивчили в часи своєї молодості цю саму політекономію капіталізму (або в особистих цілях удають, що її не знають). До того ж їхні знання сучасної капіталістичної системи обмежуються переважно прочитанням економістів — апологетів ультраліберального ринку, переглядом фільму «Багаті також плачуть» або, щонайбільше, поїздками на закордонні курорти. Тому вони і стверджують, що багаті іноземні дядьки їдуть до нас для того, щоб жити в нас за християнськими принципами, розвивати тут високі технології, нашу національну культуру та іншими засобами зміцнювати незалежність нашої країни.
І якщо нашим радикальним риночникам усе-таки не дозволять продати все якнайшвидше і будь-кому, хто більше дасть, то, можливо, ні ми, ні наші нащадки ніколи не побачать, як Україну тягнуть за поводок у нову «союзну» державу. І дай Бог! Інакше для чого було виходити з неї з такими втратами та бідами для більшості українців?
Тепер, коли Україна отримала відмову в ПДЧ, кількість політиків, нерозсудливо закоханих у Росію, може різко збільшитися, і для спокутування свого «гріха зради» вічному союзу з Кремлем, ці діячі можуть спробувати поступитися Росії у нашому господарстві всім, що вона побажає. З Росією потрібно налагоджувати нормальні, а можливо, й дружні відносини, але не розкриваючи перед нею при цьому навстіж свої комори. Росіяни вже навчилися товаришувати так, щоб це не відбивалося на їхньому гаманці. Час учитися цього й нам.
Тим же, хто намагався втягнути Україну на повідку в НАТО і отримав «гарбуза», потрібно порекомендувати — не змінювати свою орієнтацію, а тверезо обдумати ситуацію. Інакше бути не могло — це потрібно визнати. Дуже мало було зроблено для того, щоб успіх став можливий і, навпаки, сам Президент Ющенко зробив багато такого, що заздалегідь виключило успіх. Треба зрозуміти, що пробігти в НАТО між краплями дощу, перехитривши всіх, не вдастся, і потрібно робити вірні висновки.
Як і раніше, головними зовнішніми перешкодами на шляху до Альянсу є Росія та Німеччина. Німецька «Зюддойче Цайтунг» у коментарі до нового рішення НАТО зазначає, що Україна — це наполовину російська країна, і від НАТО її відділяють цілі покоління. І ми, українці, самі винні в тому, що нас вважають наполовину російською країною. І ніщо не зміниться щодо НАТО та Заходу взагалі, якщо ми «європеїзуватимемося» такими темпами. До речі, чи відомо Президенту Ющенку та міністру освіти, що антинатовська пропаганда на повну проводилася і проводиться в українських школах, починаючи з п’ятого класу. І не лише в Донецькій області, але і в Запорізькій, і Дніпропетровській. У цій акції брали участь і директори шкіл, які, вочевидь, не довіряли вчителям. Учнів спочатку лякали цим страшним НАТО, а потім шляхом голосування з’ясовували хто проти НАТО.
Доти, доки таке можливе, можна стверджувати, що нас від НАТО відділяють багато поколінь. А шкода. Бо на зовнішній лінії боротьби за НАТО поступово відбуваються зміни на нашу користь. До США та країн східної Європи додалася дуже впливова Велика Британія. Дуже стримано поводилася цього разу Франція. Це значний успіх для нас. Але потрібно посилити свою власну роботу.
І якщо стосовно головних питань економіки та політики провідні політичні сили України досягнуть консенсусу, тоді неможливе стане можливим, незважаючи на Росію та її можливих союзників.
