Програма, яку показує в Національному цирку України легендарна пара артистів, називається «І знову з вами...». Вона дарує публіці зустріч з їхніми чотириногими колегами: левами й тиграми, а також свинями, ведмедями, єнотами, леопардами, мавпами, кіньми, дикобразами, верблюдами, кішками та іншими тваринами. Як завжди, шоу Шевченків вивірене за секундами, захоплює публіку цікавими трюками й віртуозністю їхнього виконання. Діти й дорослі, не шкодуючи долонь, аплодують кожному номеру цієї феєричної програми. Коли дивишся, як майстерно працюють на манежі дресирувальники, не хочеться вірити, що подружжя Шевченків уже думає повісити до шафи свої концертні костюми й готує собі заміну, тренуються асистенти, аби з рук у руки передати своє неспокійне «господарство». Володимир Дмитрович, як артист, планує завершити виступи, але йти з цирку аж ніяк не збирається, зосередившись на роботі в ролі гендиректора — художнього керівника Національного цирку України (цю адміністративну посаду йому доводилося поєднувати декілька років з артистичною кар’єрою). Про те, яким Шевченко бачить найближче майбутнє цирку, як стають приборкувачами хижаків, де можна навчитися цієї професії, які звірі живуть у домі Володимира Димитровича, а також про багато інших речей — наша бесіда.
У КОЖНОГО ХИЖАКА СВОЯ ВДАЧА
— Мій стаж циркової діяльності 45 років — це дуже багато. Настає мить, коли перед кожним артистом постає питання: треба йти з арени, звільнивши шлях красивим, молодим, сильним колегам, — із сумною усмішкою підкреслює Володимир Шевченко. — Вік є вік, і нікуди від цього не дінешся. Хтось цієї думки доходить раніше, а хтось пізніше. Якщо в театрі на початку кар’єри актор може грати Ромео, потім Гамлета, потім тінь батька Гамлета, то в цирку так не виходить. Є номер, і ти, якщо вийшов на манеж, зобов’язаний його відпрацювати на всі 100%. Я ніколи собі не потурав, і так званої халтури глядачам не показував. Своїх підопічних не кидаю, а поступово даю можливість хижакам звикнути до моїхасистентів-дресирувальників Юлії й Миколи Козиревих, з якими вони у майбутньому виступатимуть на арені. Цей процес непростий і тривалий. Мої молоді колеги працюють асистентами вже 10 років, тож леви й тигри їх добре знають, але все одно наша команда щодня репетирує, відточуючи трюки й готуючи номери для нової програми.
Дресура вимагає від приборкувача індивідуального підходу до кожного хижака. В цій роботі немає дрібниць, і треба постійно бути напоготові, розуміючи, що є тваринні інстинкти, і хоч би як чудово ти знав свого чотириного колегу, але «сюрприз» він може піднести будь-якої миті. Через мої руки пройшло понад 150 хижаків, і кожний мав свою вдачу. До кожного треба підібрати свій «ключик». А справжніми зірками стали лише кілька, і їх на пальцях руки можна порахувати. У мене було два леви, виступаючи з якими я відпочивав. Якісь звірі любили Людмилу, а для інших я був головним. Знаєте, поки звірі маленькі, ніяких проблем немає, але стаючи дорослими вони вже показують свій характер. Хижак ніколи цілком ручним не стане. Дуже важкий період, коли в звірів наступає статева зрілість і вони «закохуються». Прорахувати й передбачити, як вони поведуться в якій-небудь ситуації, неможливо. Набуваючи досвіду, ти звикаєш, що, зайшовши в клітку, ні на секунду не можна розслабитися.
Працювати з хижаками завжди небезпечно. Хоч би яким геніальним був дресирувальник, він не може винищити в звірі природні інстинкти. Навіть якщо тварину виховує з дитинства, з соски годує. Через мої руки пройшло дуже багато тварин. Деяких з роками віддавав до зоопарку, але в житті нікого не усипляв і нікуди не здавав. До речі, хвороби в них точнісінько такі ж, як у людей, — артрит, ревматизм...
Дресирувальник — екстремальна професія. Її можна порівняти з роботою каскадера, гонщика... Коли мене колеги запитують: «Ти не боїшся?», — я чесно відповідаю: «Звісно, боюся. Лише ідіот нічого не боїться! Той, хто займається екстремальною професією, реагує швидше, ніж звичайна людина, на несподіванки й ситуації, що виникають у процесі роботи.
Скоро ми підготуємо дві оригінальні програми. Уперше кияни й гості нашої столиці побачать шоу (поки його робоча назва «Чорне й Біле»), в якому виступлять дві приборкувачки: Людмила Шевченко та Юлія Козирева з вісьмома хижаками. А ще наш цирк презентує 25 грудня велику пантоміму до новорічних і різдвяних свят. Це буде справжня вистава, з наскрізним сюжетом. У «Новорічних пригодах» буде багато чудес й пригод, які переживуть герої завдяки машині часу: від сучасності до сивої старовини — біблійний сюжет. Для мене, як художнього керівника цирку, дуже важливо поговорити з глядачами на тему духовності, про добро й зло, про вічні цінності...
За останні роки нам вдалося поліпшити імідж Національного цирку, й до України схотіли приїхати з гастролями найкращі артисти не лише близького, а й далекого зарубіжжя. У лютому-березні чекаємо китайських майстрів. Вони покажуть п’ять-шість унікальних номерів: гімнасти, еквілібристи, акробати. Їхню програму ми доповнимо виступами українських артистів (клоунадою та номерами з тваринами). Ми відбираємо такі номери, яких українська публіка ще не бачила, й запрошуємо артистів екстракласу. Наприклад, у нинішньому шоу працюють найкращі українські клоуни Костянтин і Олег Герасименки.
— А скільки чотириногих артистів ви задієте в програмі?
— По-різному. Сьогодні вісім, а завтра на манеж уже вийдуть 10, потім — 13 хижаків: леви, тигри, леопарди... Ми щосезону номери змінюємо, додаємо нових трюків. Упевнений, що публіці сподобається «Баккара» («Чорне й Біле»), а потім глядачі побачать програму «Тигри й леопарди на конях». Ми поступово додаємо нових вкраплень до своєї вистави, не шоу, а саме циркової вистави. І поступово готуємо хижаків. Ось подивіться на нашу молоду зміну (на манежі з’являються тигри й бавляться на арені, виконують трюки, заграючи з асистентами Шевченка, але варто Володимиру Дмитровичу, котрий сидить у залі, своїм розкотистим голосом «приструнити» тигренят, як вони миттєво зосереджуються й виконують усі завдання дуже ретельно: перестрибують з тумби на тумбу, підводяться на задні лапи, за командою роблять піруети. — Т.П.). Їм усього півроку. З тваринами приборкувач з ранку до вечора. Фактично все наше життя в клітці минуло. Основною моєю роботою залишається манеж, окрім адміністративних функцій треба допомогти колегам зробити цікаву програму, підказати, підтримати їх у важку хвилину... Треба думати й про майбутні програми. За останні три місяці я нікуди не їздив, а незабаром вирушу на фестиваль до Монте-Карло й Парижа, подивлюся нові номери, артистів, циркові тенденції в світі.
ЛЮДМИЛА Й ВОЛОДИМИР ШЕВЧЕНКИ — ЦЕ БРЕНД
— У ЗМІ з’явилася інформація, що не лише ви, а й ваша дружина вирішила закінчити артистичну кар’єру...
— Ми з Людмилою нерозлучні вже 45 років. Володимир і Людмила Шевченки — це бренд, який знають у світі. З гастролями ми відвідали 20 країн: Італію, Францію, Америку, Японію та інші. За радянських часів на афішах писали: «Виступають артисти Московського цирку», але в кожному інтерв’ю ми говорили закордонним журналістам, що ми українські артисти з Києва (я тоді був директором Українського циркового колективу). У нинішній виставі нарівні з екзотичними тваринами й хижаками виступають і домашні вихованці — кішки й свині. Свої здібності продумонструють чотири «хрюшки» (до речі, одна південноамериканської породи, й наші глядачі її ще не бачили). У нас зараз у трупі задіяний 101 чотириногий артист.
— Велике й неспокійне у вас «господарство», а як з ними справляєтеся? Криза вплинула на цирк?
— Головна наша турбота — нагодувати своїх чотириногих артистів. Крутимося! Тварини в нас не голодують. А криза... ціни зростають... Спонсорів і меценатів цирк не має. У нас державний колектив, і навіть якщо з’являються бізнесмени, які хочуть фінансово допомогти, то їхній запал швидко згасає, коли починається чиновницька тяганина (на кожну гривню доводиться сотні «папірців» оформляти). Лише на корм щодня ми витрачаємо 350 доларів. А треба ще платити зарплату обслуговуючому персоналу, артистам, шити костюми, робити реквізит... Ми домовляємося із селянами, фермерами, і так напряму виходить дешевше, ніж якби купувати продукти в магазині...
— Володимире Дмитровичу, ви з 14 років виступаєте в цирку, ваш батько був відомим дресирувальником, а яким був ваш дебют на манежі?
— Мій батько виступав з групою «Ведмеді й левиці». Одного разу він репетирував з ведмежам кілограмів десь під 200, й той сильно поранив батькові ногу. Квитки продані на всі виступи, причому це були вихідні, та за день давали три вистави. Батько не міг навіть стати на ногу, і тоді директор цирку запропонував мені замінити батька. Це було в Харкові. Мою появу на арені оголосили: «Виступає наймолодший дресирувальник Радянського Союзу», й тут уже не можна було зганьбити прізвище Шевченко. Дебютувати довелося в екстремальних обставинах, а моїми партнерами були шість левиць. Ось так і відбулося моє циркове хрещення.
— Вам не шкода віддавати в чужі руки ваших вихованців?
— Юля й Микола працюють з нами 10 років. Вони давно порозумілися з нашими чотириногими артистами. Подивіться, як вони репетирують: я сиджу в залі, а вони на манежі, а тигри й леви їх слухаються. Упевнений, що все в них вийде. Цирк — мистецтво молодих. Інша річ, що досвід має неабияке значення в нашій справі. Якби можна було час повернути назад, то, можливо, і я, й Люда робили б щось інакше... Так, зараз ми знаємо багато, як краще зробити номер, але сили вже не ті.
— А викладати в Естрадно-цирковому коледжі будете?
— Ні. Там переважно готують артистів для естради. А справжні циркові артисти навчаються безпосередньо на манежі.
— Чи є у нас у країні навчальний заклад, де б учили професії дресирувальника?
— Не лише в Україні, а й у світі їх немає. Усі таємниці й навички передаються з рук у руки від майстра дресури своєму наступникові, або ти сам розвиваєш дар приборкувача тварин. Мене дуже засмучує, що сьогодні мало хто хоче пов’язувати свою долю з цирком. Молодь чудово розуміє, що це каторжна праця.
ХОЧЕТЕ ЗАЙТИ У ВОЛЬЄР ДО ЛЕВИЦІ? НІ, ДЯКУЮ, НЕ ТРЕБА!
— Володимире Дмитровичу, як ви ставитеся до того, що зірки кіно, театру, естради починають виступати в цирковому шоу?
/B> — Глядачам такі шоу подобаються, а зірки демонструють свою майстерність у новій ролі. Ці програми ретельно готуються. Причому не місяць, а щонайменше півроку. Зірок навчають і підстраховують. Ми з вами можемо зараз зайти у вольєр до левиці, і я гарантую, що нічого з вами страшного не станеться, ну, може, почуватиметеся не дуже комфортно. (Я лише на мить уявила себе в клітці й відчула, як волосся стало сторчма, тож від спокусливої пропозиції рішуче відмовилася. Розуміючи, що просто знепритомнію з переляку. Хоч одного разу вже побувала на манежі, танцюючи у виставі з клоуном, але більше ніякого циркового екстриму повторювати не хочеться. — Т.П.). Шоу, які показували по ТБ, зроблені за закордонною калькою. Я подібні «трюки» робив ще 1975 року, гастролюючи в Німеччині. До нас приходили їхні знаменитості. Я запускав їх до клітки, підіймав на трапеції в повітря, й глядачі були в захваті. Але такі імпровізації теж готуються. Повторю, з хижаком жартувати не можна.
— У нових українців з’явилася мода тримати вдома екзотичну живність: крокодилів, левів, пум, дикобразів, тигрів, змій і т.д.
— Це не мода, а дурість. Тримати вдома хижаків нікому не раджу. Лев або тигр може жити в помешканні, поки він маленький. Він схожий на велике кошеня, а коли вік перевищує півроку, а вага — 100 кг, то вже ліпше не ризикувати. Краще завести собаку, кішку, мавпочку, рибок... У 70-і теж була мода на екзотику в квартирі... Мій батько товаришував з бакинцем Львом Берберовим. Він виростив удома лева на кличку Кінг (він зіграв головну роль у фільмі «Незвичайні пригоди італійців у Росії»). Лев ріс у трикімнатній квартирі, мало рухався, хворів на рахіт. Одного разу через недбалість господаря звір вибіг на вулицю. Побачивши Кінга, маленька дівчинка перелякалася: почала кричати й тікати. Лев кинувся за дитиною, наче за здобиччю. У нього спрацював інстинкт хижака. На щастя, вчасно нагодився міліціонер і застрелив Кінга. Здавалося, що після цього Берберови мусили б замислитися, але незабаром вони взяли на виховання не лише лева, а й пуму. Уявіть, уся ця компанія жила в звичайній багатоповерхівці. Поряд — сусіди, на майданчику для прогулянок — старі й діти. Коли після смерті глави сімейства в пуми почалася тічка, лев збудився й хазяйку скальпував, а її 14-річного сина розтерзав. Із сім’ї не постраждала лише дочка — вона затрималася в школі. А всі дресирувальники попереджали ж Берберова: «Лева не можна вигулювати на повідку. Це тигри років до двох-трьох іще можуть пройтися в нашийнику. А «царя звірів» не втримаєш у вузді — не послухається»... І таких прикладів зі страшним фіналом можна навести дуже багато. У нас з Людмилою росли вдома до 1,5 років хижаки, а потім ми їх відправляли до клітки. Особливо небезпечно тримати левів.
— А у вас удома тварини живуть?
— У нас на дачі велика компанія прописалася: три коти (білий, чорний і рудий), маленький песик, якого звати Геббельс, є пудель і вівчарка. Я вже й забув про квартиру в місті. На дачі свіже повітря, роздолля — нам і тваринам...
— А про що ви мрієте?
— В одній зі статей я прочитав, що нас з Людмилою назвали «останніми з могікан українського цирку». А я хочу, щоб глядачі різного віку приходили на наші вистави, щоб у дітей світилися очі від захвату, й дуже скоро на київському манежі засяяли нові зірки Національного цирку.
